У червоній зорі палахкоче країна,
Наче знов повернулись криваві роки.
Знову плаче від страху маленька дитина
І вбивають людей, як колись, «яструбки».
Це було вже раніше… За що таке знову?!
Нас від нас визволяють незвані «брати».
Знов за прапор вбиватимуть рідний і мову,
Ну а може за хліб замордують кати.
Як колись, знову постріл вночі пролунає…
І поранений в шию впаде чоловік.
Мати сина з колиски при вході саджає,
Щоб він плачем своїм ворогів відволік.
Дрібні рештки зерна в невеличкій торбинці,
Поки нишпорять кляті по хаті хто де,
Заховає тишком у дитячій колисці,
Потім сина в колиску свого покладе.
Увірвуться в кімнату розлючені люди.
Та чи люди вони? Хто їх знав як людей?
Мати, втиснувшись в стіну, чекає, що буде,
Та заломлені руки зведе до грудей.
Підійшли. Розпочали по новій шукати.
«Гдє зєрно?! Гдє мука?! Атпіраться нє смєть!», –
Подививсь на дітей та нажахану мати, –
Плюнув зло, розвернувсь і пішов собі геть.
Нам сьогодні загрожують кулі і грати,
Але знов постають дні минулі чомусь:
До одвірку пристала замучена мати,
На мішечку сидить мій маленький татусь.
