Із попелу думок, із серця казанка,
Зі снів і пут невидимих виривається душа
На волю, що без відчаю, без хмар і без останку,
На волю без пригноблення, де дихають світанки.
Зриває вітерець байдужості фіранку,
Щоб видко було сонця і кави філіжанку,
Молочно-білий ранок на срібному підносі
Й любові до життя, яку забули зовсім.
І обійме душа ввесь світ так щиро-щиро,
Наче ніхто й ніде не був таким щасливим,
Всміхнеться Бог тихесенько у довгий, мудрий вус,
Ні, то не світ вмирає під стогін сивих муз.
Вмирає то Людина від рук своїх сама,
Природнішого ворога у неї ж бо нема,
За що би не боролася істота протиріч –
Ітиме проти себе ще протягом сторіч.
Та тільки хто зупиниться й припинить воєн гул,
Той гляне в очі істини, а не у вулиць мул.
У кого серце чисте і злих думок нема,
Стане спокійною у того і вільною душа.
8.08.2014
