|
Її повне ім’я було складне і вишукано-красиве – Ліліанна. Життя, мабуть, пожартувало, вкинувши це ніжне створіння в наш складний жіночий колектив, наче в осине гніздо, прямо з Одеси-мами.
Коли чоловік привів її вперше, влаштовуючи до нас кур’єром, у наших пліткарок на деякий час відібрало мову.
Пройшовши по два рази кожного дня з документами установленим маршрутом по великій території автозаводу, Ліля по-дитячому гірко плакала на грудях у кожного, хто мав необережність близько підійти чи поспівчувати.
Вона не любила ходити пішки. Не любила наскільки, що два рази на день, в години «пік», трамбувалась в переповнені тролейбуси, щоб проїхати дві зупинки до роботи чи додому. І їй це завжди вдавалось, хоч при цьому, з ін-ших дверей, зазвичай, випадало два-три чоловіки.
У вільний час вона дуже любила розглядати себе в невелике кругле люстерко, запитуючи: «Правда ж, я дуже гарна?» Її мама, корінна одеситка, була розкішною-єврейкою, а батько – росіянином, блондином під два метри, зросту, капітаном першого рангу. Від них Ліля дістала чарівну зовнішність: темно-карі, аж оксамитові, добрі очі на білому, ніби аж мармуровому, личку з правильними рисами, в поєднанні з природно-світлим волоссям. Але чи не найбільше привабливим був її ніжний, в міру дзвінкий, зовсім юний голосок.
Її гарна мова була щедро пересипана колоритними одеськими словечками та гумором. Була Ліля дуже інтелігентною жінкою, бо навіть коли хотіла про когось сказати недоброзичливо, то називала «медузою» чи «тюлькою», що дуже потішало наших гострих на язик жіночок, які з часом, полюбили Лілю за її лагідний характер.
Коли, зглянувшись на її страждання, начальник перевів Лілю секретарем-машиністкою, керівники з усього заводу почали збігатись до нас, щоб познайомитись із власницею того неповторно-милого голосочку, що відповідав їм по телефону.
В нашому великому службовому кабінеті стояло тринадцять столів, за якими працювали симпатичні, як на підбір, молоді жінки та дівчата. Ліля сиділа трохи окремо в закуточку, за сейфом, боком до дверей.
Ввірвавшись до кімнати, чоловіки, приємно вражені такою кількістю привабливих жінок, питали:
- А хто з вас секретарка? – всі показували в закуток. Заглянувши туди, чоловіки розгублено задкували і хутко зникали за дверима, викликаючи веселий сміх наших співробітниць.
Правду кажучи, їм було чого злякатись, бо на стільці, звисаючи з нього на всі боки, височіла якась безформна гора сяючої плоті, увінчана чарівною голівкою. Величезні груди лежали на столі, живіт – сягав до колін, слонові ноги не влазили під письмовий стіл і були викладені збоку. Вага цього чарівного створіння сягала за сто п’ятдесят кілограмів!
Працювали ми у відділі збуту автомобільного заводу. В ті, історично не такі вже й далекі, радянські часи, до нас з’їжджались представники з усіх кінців величезної тоді країни – Радянського Союзу, щоб отримати по рознарядках з Москви автомобілі та запасні частини.
З ночі займали вони чергу і вранці шикувались у нашому довгому вузькому коридорі так, що йдучи в свої кабінети, ми змушені були проходити через цю шеренгу. Коли ж «пропливала» Ліля, їм доводилось буквально влипати в стіни, а їхні нижні щелепи дружно відвисали. Якось, ідучи позаду неї, я чула, як літній узбек, загубивши від подиву свою тюбетейку, тихо промовив:
- Какой курдучний жєнщін! – і потім він ще декілька разів заглядав до нашого кабінету, щоб досхочу намилуватися на Лілю.
Вона ж сама ніколи не комплексувала через свою зовнішність та надзвичайну увагу з боку чоловіків, бо їй було до цього не звикати. Адже в єврейських сім’ях така "розкішна" жінка була особливою гордістю для чоловіка. Вона з гордістю розповідала нам, як на одеських пляжах збирались навколо неї юрби хлопців, особливий зохват викликала вона серед негрів та арабів.
– Мої подруги повиходили заміж за негрів, – говорила Ліля, – але, щоб я, така ніжна квіточка, спала з негром? Та ніколи!
А ще хвалилась, що в юності була майже худою, бо носила всього-навсього тільки 56 розмір.
В ті складні часи, Ліля мала проблеми з одягом, проте умудряючись шити і в'язати все на замовлення, завжди була пристойно одягнена. От тільки з білизною було їй дуже важко.
Коли я збиралась в чергове відрядження до Москви, Ліля тихенько попросила мене привезти бюстгальтер з магазину «Богатир»:
- Тільки, щоб він на мене прийшовся, поміряйте його, будь-ласка, собі на голову, – невинно дивлячись на мене, сказала Ліля.
Я отетеріла:
- Як ти це собі уявляєш? Я – в Москві міряю бюстгальтер на голову! Боюсь, що після цього, я не скоро повернуся!
Тоді Ліля написала на папірці якісь свої розміри.
Коли я показала той папірець продавчині в магазині «Богатир», очі у дівчини стали квадратними і вона сказала:
- На жаль,таких розмірів не буває!
- Як то не буває? – запитала я.
- Що ж це виходить? Жінка така є, а розмірів у вас не буває? А ще - столиця!
Я купила найбільший, що знайшовся на складі, але він, звичайно, виявився замалим для Лілі.
Та все ж, найбільше вона страждала від невгамовного «вовчого» апетиту.
З’ївши на обід цілу курку з помідорами, майже через кожну годину пила чай з булками та бутербродами і всеодно, постійно була голодною.
Чоловік боровся з цим, як умів, намагаючись обмежити її в їжі, чи примусити більше рухатись, та Ліля так гірко плакала, що він відступався, а потім зовсім покинув її з донькою, яка, до речі, обіцяла стати токою самою.
Скоро Лілю скоротили з роботи, і останнім часом вона вже завсім не могла рухатись, продала всі меблі, все пішло на їжу, яку приносили сусіди та колишні співробітники. Донька її тоді вже навчалася у Києві.
Ми всі співчували їй, та нічим не могла цьому зарадити. Ліля померла від ожиріння, не доживши навіть до п’ятидесяти років. Ніде не знайшовши такої нестандартної домовини, поховали її в великогабаритному ящику , які виготовлялись для відправки запасних частин на експорт. Оббили його блакитною матерією. Всі, чомусь, ховали очі та крадькома плакали.
2012
ID:
515005
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.08.2014 08:58:17
© дата внесення змiн: 24.02.2016 14:43:09
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Отримала велике задоволення від прочитаного! 
