|
Було літо. Воно розливалося на узбережжі і змішувалося з морськими хвилями. Прозора вода здавалася такою привітною, що я не втрималася, скинула весь одяг та побігла купатися. Огорнута теплом, я б могла заснути, гойдаючись на хвилях, і зробила б це, якби не помітила, що сонце почало сідати. На березі я намагалася швидко натягнути на себе футболку і шорти. Вони прилипли до мокрого тіла. Солоні краплі стікали з волосся та падали на землю. Будиночок, який я знімала, розташувався за кілька кілометрів від цього безлюдного пляжу. Ідеального пляжу: з білим піском, трьома невеличкими скелями, синім небом, щоправда зараз воно було рожевим, і ласкавим морем.
Вирішила прогулятися біля скель. На заході сонця вони здавалися особливо виразними. З капцями в руці я подолала стометрову відстань і побачила те, що одразу ж назвала «таємним місцем». Між скелями знаходився майданчик, де хтось невідомий займався творчістю. Майстер лишив пісочний замок із пісочними садами і маленькою пісочною церквою. Я не могла надивитися на ці чудеса. Скульптури, зроблені старанно і з натхненням, увечері починали жити власним життям. Рожеве світло додало їм чарівності, золото, що падало з вечірнього неба, підкреслило розкішність будівлі. Мене вколола раптова думка: «Дарма я втопила телефон». Захотілося зафіксувати побачене і у власній пам’яті, і в електронній. Друга думка була теж раптовою і, я б сказала, зухвалою: «Тут потрібен канал». Вигадала та одразу почала втілювати в життя. Знайшла гострий камінець, стала на коліна, почала рити канал навколо замку, саду і церкви. «Так вони будуть захищені», - раділа я. Від кого? Навіщо я це роблю? Чи сподобаються мої нововведення невідомому художнику? Ці та інші питання виникали в моїй голові вже тоді, коли я вся в піску добігала до маленького котеджу. У темряві розмовляли хвилі. Далечінь освітилася спалахом блискавки. Сподіваюся, дощ не зруйнує НАШ шедевр. У домі я, не вмикаючи світло, пошкандибала до ванної кімнати. Побачила своє відображення в люстерці. От порося! Борсалася в піску мов дитя. Теплою водою змила піщинки, неприємні спогади останніх тижнів, свою втечу з міста. В пам’яті залишила тільки «пісочні дива» сьогоднішнього дня, а потім голяка піднялася на другий поверх, увійшла до спальні і впала на велике ліжко.
Сонце вже встало та поснідало, не чекаючи мене. Тепер маленьке руде кошеня гралося з моїм волоссям. Хозяйка дому мала кішку, яка нещодавно народила п’ятьох мурзиків. Сонечка вона лишила мені, щоб я не надто нудьгувала. Цілу хвилину виплутувала малу пухнасту кульку зі своїх пасм. Ще десять хвилин розчісувалася. Вдягла легку світлу сукню і, несучі на руках Сонце, пострибала по східцях вниз. Маленьку затишну кухню захопило в полон ранкове проміння. Я навіть не була впевнена, чи вистачіть мені тепер там місця, але промінці люб’язно посунулися в бік коридору, тож я без перешкод підійшла до холодильника і дістала звідти фрукти. По радіо співали улюблені ірландці. День обіцяв бути добрим. Після другої тарілочки молока кошеня заснуло, а я вийшла на вулицю.
Вчора так і не задощило. Значить скульптури вціліли. Близько четвертої я відправилася на пляж «Трех Скель». Одразу вирішила поплавати, відтягуючи приємний момент відвідин Королівства піску в «таємному місці». Крім того, я боялася, що вдень замок не буде таким дивовижним, як вчора в останніх променях сонця. Та й море не хотіло мене відпускати, а я не хотіла йти з його теплих обійм. Ще близько двох годин я гуляла по узбережжю, а потім повернула у бік скель. Думала, що, можливо, зараз продовжу будівництво. Перекину місточок через канал, зроблю стяг зі своєї хусточки, який замайорить над замком... Зазирнула на знайомий майданчик і впустила капці на землю. Скрізь лежали мушлі: маленькі, більші, якісь чудернацькі, яких я зроду не бачила. Почала роздивлятися їх: круглі і майже пласкі, схожі на звичайні камінці і на їжачків з гострими голками. Найкрасивіша біла мушля була обережно «вмонтована» в замкову стіну, ставши його гербом. Отже, мій художник повертався. А уявімо, що це був хтось третій... Скоро назбирається ціла група дорослих дітей, ласих до ігр у піску. Сміючись, я стала робіти місток. Думки були спокійними як сьогоднішнє море. Згадала про свій лунатизм і припустила, що це я всю ніч тягала мушлі, а потім прибігла додому, помилася та вдруге впала на ліжко, забувшись сном. Засміялася вголос. Пісочний міст розвалився в руках. Ой, мамочко, ну чого ж в житті не можна собі дозволити «скопіювати» та «вставити» або «відмінити»? Взялася за камінці і справи пішли краще. За п’ять хвилин все було готово, а над замком з’явився шовковий смугастий стяг. «До завтра, друже», - сказала я майстру чи майстрині та відправилася в котедж.
Засинаючи, думала про скульптора: чоловік чи жінка? Який він чи вона? Намагалася уявити обличчя. Явно не дитя – робота дуже майстерна. Красива робота, виконана красивими руками. Це хтось, хто так само любить ходити пляжем один. Знаходить собі різні заняття, розваги, забави. А може цей хтось і не хотів би ходити один. Просто він сам...
Що я побачу завтра? Що я завтра робитиму...
Сонечко вже не хотіло спати. Воно хотіло гратися і не відмовляло собі в цьому. Зранку я півгодини шукала шкарпетку – не знайшла, ще півгодини - Сонечка. Кошеня стрибало під сходами. Шкарпетка лежала поряд. «Сьогодні покажу тобі «таємне місце», - прошепотіла я маляті. На кухні ми поснідали: я – тостами, а Сонце надудлилося молока. По радіо співали улюблені англійці. День обіцяв бути прекрасним.
У першій його половині я вичитувала нові оповідання, які роздрукувала, а тепер вносила коректуру. Після третьої ми стали збиратися на пляж. Я в шортах кольору хакі та в старій футболці із зображенням романтичних героїв зі знаменитої історії про «зоряні війни», Сонечко – в кошику. Сьогодні не плавала і не засмагала – одразу подалася до скель. Зраділа побаченому. Канали були заповнені водою. Пісок не випив її тому, що хтось поклав на дно шмат тонкої гуми. «Бачиш, Сонечко, це моє Королівство піску в «Трьох Скелях». Кошеня оглядало місцину. «Щоправда, я не знаю, де Король». Малеча вже хотіла пити з каналу. На щастя, я взяла із собою молоко і тарілку. Зайнялися кожен своєю справою. Мені це правда було потрібно. Я відчувала як дитяча гра знову повертає мене до життя. В літньому вечері розчинялися проблеми, страхи, образи, відступав біль. Більше не здавалося, що мене переслідують, що за мною стежать кожну секунду мого життя. Добре, що втекла саме сюди. Інакше б збожеволіла. Скло і дроти все ще снилися – дві-три секунди кожної ночі – але це можна було терпіти. Я пробуду тут щонайменше – три тижні, а потім все буде гаразд.
Пісочні чоловічки пішли до церкви, вони гуляли у садку, заходили до замку. Королівство обростало подробицями. В ньому з’явилися люди... А в мене з’явився друг-невидимець.
Вночі мені наснився сон. На пляжі біля Трьох Скель я була не сама. З чоловіком. Тим, що назавжди. Я завжди його чекала і завжди його знала. Він дав мені ключі від свого Королівства. Він показав мені можливість нового бачення світу. Змінив мене.
Художник.
Скульптор.
Майстер.
Мій Коханий, кращий Друг і Батько.
А я його Кохана, краща Подруга і Матір.
Він був таким близьким і ми належали один одному. Щоправда, коли прокинулась, то на свій жаль вже не пам’ятала його обличчя. Тільки родинку на руці і свої нестримні почуття. Якщо буде потрібно, я підкочуватиму чоловікам рукави...
Я повинна знову тебе знайти.
Багато людей вірить у сни? Я вірю в хороші. І знаю, де шукати відповідь. Все невипадково. Навіть пісні по радіо. Цього ранку заспівали українську. День обіцяв принести нові відкриття. Мені кортіло одразу відправитися на пляж, піти до нашого «таємного місця», побачити його за роботою, стільки всього сказати. А краще взагалі нічого не говорити – просто присісти поряд і допомогти йому правити нашим Королівством. Хто тепер скаже, що я доросла? Що розумна? Письменники не дорослішають. Не вбивають у собі дітей. Вони їх люблять. І мрії свої люблять. Ще я втікачка, і я хочу забути те, від чого тікаю.
Щоб не зірватися та не побігти до скель (не чемно і навіть підступно з’являтися зненацька), я сіла писати листа моєму новому/старому другові. Я воліла не порушувати правил нашої гри, але жадала появи персонажів на сцені, тим паче, що робота була майже завершена. Хвилювалася, коли писала, хвилювалася, коли увечері йшла по узбережжю. Море кинуло до моїх ніг все золото, відображене в його хвилях. Вітер шепотів якісь казки. Серце калатало. Можливо, розпочинається нова історія прекрасних стосунків. Єдиних щасливих. Єдиних можливих. Для мене. Для нього. Для НАС.
Може це всього лише моя фантазія. Я знову загралася з власною уявою, і вона, уява, дозволила мені побачити...
...Дракона.
Ні, він був справжнісінький. З піску, звісно.
Велетенський.
Могутній.
Добрий.
Ви бачили добрих драконів? Мій був саме такий. Він розкинув свої крила над замком. Його блискучі скляні очі замріяно дивилися на пісочних людей. Його довгий хвіст виходив за межі «таємного місця», перетинав його кордони, чіпляючись гострими шипами за одну зі скель. Цей дракон боронив містечко: від лихих загарбників, від стихії, від інших драконів. Під час першої в світі грози він бився в небесах із подібним собі гігантом, і тоді дощові краплі перетворилися на перли, впавши на землю. Я почала збирати «перли» - білі камінчики, яких на узбережжі було вдосталь. Я подарувала драконячі скарби нашому Королівству. Тепер все стало ідеальним. Хотіла, щоб ВІН був поруч, і ми б разом дивилися на створений нами фантастичний світ.
Поклала листа в драконячу лапу. Закрила очі. Посміхнулась у душі. Намагалася запам’ятатти нове відчуття. Це і є щастя. Тепле, наче море, золоте, як промінь, бажане, як ти. Хочу відчути щастя на смак і доторк, навколо себе і в собі. Рахувала кроки до самого моря. Йшла на звук хвиль. Не знаю, як довго я плавала. Темрява вже почала поглинати рожеві хмари на заході, а втомувавши ними голод, стала пити з моря, і робила це доти, доки не заповнила собою увесь видимий простір. Що ж, час повертатися додому.
Моє повернення до котеджу супроводжувалося блискавками. «Припиніть спалахувати!» - вигукнула я їм і зачинила за собою двері. Радіо на кухні інформувало жителів узбережжя та відпочиваючих про можливий шторм, а потім відома англійська група заспівала «Чи бачив хтось мою крихітку?» Сонечко відмовилося від молока і пішло спати. Те саме зробила і я.
Крутилася в ліжку достатньо довго, щоб почути як серед ночі розпочався дощ. Після звуків його перших крапель я вже не змогла стулити очей. Сиділи із Сонечком біля вікна до самого світанку, який так і не настав. Я постійно думала про наші скульптури. Про теплі слова, адресовані моєму другу, які в цю хвилину перетворюються на ніщо, змішуючись з водою та піском. Вимкнули електрику. З темної кімнати ми дивилися на темну вулицю, де починав лютувати вітер. Природі не вистачило просто дощу. Вона вирішила продеМОНСТРувати цього ранку всі свої вміння. Я почала рахувати. Подібне відбувалося зі мною в дитинстві. На рахунок «ДЕСЯТЬ» зникнуть усі чудовиська і ти, дитинко, опинишся в світлій кімнаті. На рахунок «ДЕСЯТЬ» тебе врятує твій лицар, тебе захистить диво-дракон. На рахунок «ДЕСЯТЬ»...перед твоїм обличчям на маленькі шматочки розлетиться віконне скло. Його нестерпний дзвін надовго оселиться в твоїй голові, тому ти, дитинко, якийсь час не розумітимеш, чому в тебе порізані руки і чому в кімнату заглядає поранене блискавкою дерево. Ще один спалах десь далеко. Стогін хвиль. Вода зволожує лице. Вітер дає ляпаси. Боляче. Відійди від вікна!
Сонечко, де ти? Та де ж ти? Не лякайся...
Удар грому змусив мене опуститися на підлогу. Заболіли нутрощі. Щось темне і гаряче витікало з рани на руці. Я не втекла...
Хіба від них втечеш?
Жахливіші за нічні кошмари хіба що денні. Вони всі там – за стінами моєї тимчасової схованки.
Грім засміявся як злий велетень. Щось наближалося. Стихія? Прилади стеження? Вибачай, мій друже. Наша гра була такою чудовою, а мої сни про тебе - такими реальними.
Освітлене білими спалахами, щось маленьке покотилося до сходів. СОНЕЧКО! Я піднялася і мені здалося, що будинок хитається, що нам обом от-от зірве дах. До сходів я йшла цілу вічність. В якійсь з кімнат почула дзвін. Ще одне розбите вікно. Мені будь-що потрібно дістатися до кухні. Один крок. Спалах! Півкроку. Спалах! Я знайду тебе, маленьке. Почекай. Щось важелезне вдарило по дверям, рознісши їх вщент. Подолавши сходи, мені довелося перестрибувати те, що секунду тому було дверима. Увірвалася до кухні. Знову стало темно. Почала шукати наосліпки. Де ж ти? Очі світяться під стільчиком. Плетений кошик, розсипані яблука... Знову яблуко, капці, яблуко... Ось ти де! Не бійся, дитя. Я з тобою. Разом не так страшно, Сонечко. Подивимося страху у вічі. Кошеня тремтіло. Тремтіла і я, хоча й знала тепер, чим усе скінчиться. Далі – їхній улюблений сценарій. Сама винна. Сама «написала» його. Добре, мій друже, мій коханий, що ти не існуєш. У такому світі краще не існувати.
Поволі піднялася з кошеням на руках. Спалахів більше не було. На потворному чорному небі з’явилася велика зірка. Закрий очі і розкрий їх знову. За цей час вона збільшилася. Вдихни і видихни. Бачиш, вона все ближче. Під нею помирає море. Її вогняна корона спалює все, до чого торкається. В ній пульсує щось біле, сліпуче, нестримне. Гаряче, як пекло, холодне, як смерть. За мить я нічого не бачитиму окрім неї. І серце як завжди починає калатати. Я переживала це сотні разів, але й зараз не можу перестати боятися. Мені кінець. Пробач, Сонечко. Пробач, що візуалізувала тебе. Мені потрібен був хоч якийсь промінчик надії. Ще більше за зірку я боюся бути одна... Та вона ж проковтне нас живцем! Ви цього хочете?! Ви дивитеся, я відчуваю. Підглядаєте. Вуайєристи нещасні. Ви прагнете знати, що буде далі. Кожного разу очікуєте на продовження і не отримуєте його. Покидьки. Я втомилася вас ненавидіти. Коли-небудь моє серце не витримає. Це, очевидно, буде найщасливіший день мого життя. День звільненння. Один її доторк – і все. Можливо, це вихід.
Кошеня вистрибнуло з моїх рук, опинившись біля приймача. Повітря в кімнаті нагрілося так сильно, що мені важко було зробити вдих. Я ризикувала спалити собі легені. Біле сяйво пронизувало мене. Нахилившись до Сонечка, я зрозуміла, що осліпла.
Чому ти втекло від мене, дитя? І раптом почула відповідь... Приймач працював. Без електрики. Не увімкнений. Ледве втрималася на ногах. Це спосіб ще раз врятуватися! Зберегти себе для нового болю заради єдиного шансу.
Подумай, ТИ ХОЧЕШ ЦЬОГО?
У маленькій коробці лунали їхні голоси. Вони говорили про замки і драконів, море і золотисті небеса. Крали мої мрії...
Я повертаюся, Сонечко.
Спасибі.
................................................................................................................................................................
- Знайшла! Чорт, вона знайшла! Неймовірно! Ми майже додивилися.
- Але ж її неповернення могло її вбити.
- Знаю, тільки ми були так близько. Дай ще дозу.
- Ти її не бережеш.
- Послухай, у нас було замовлення на сон-катастрофу, а не на любовні походеньки. Я виконую свою роботу.
- Мені здається катастрофою те, що вони так і не зустрілися.
- Та не хвилюйся. Наступного разу завантажу їй початок цього сну і хай вже додивиться без нашого втручання. Нам потрібні ще ефекти. Вона на них реагує, хоча й швийко адаптується.
- Цього разу їй дісталося. Знову витягла дріт. Треба оглянути руку. Багато крові. І ще... От...! Вона більше не реагує на світло. Вона сліпа!
- Переживемо.
- А вона переживе?
- Синку, ти тут всього кілька тижнів, а я в цьому Центрі багато років. Мої попередники майже століття шукали того, хто ще може бачити сни. Треба взяти від неї по-максимуму. Наші клієнти чекають поки ми випустимо нову гру, в яку можна буде бавитися, переглядаючи її як сновидіння.
- Ну, і нехай би дивилися на те, що сниться їй.
- Людство вимагає різножанровості. Тому ми моделюємо сни, а скоро будемо ними керувати. В того, хто придбає нашу гру, буде можливість обрати один з уподобаних ним варіантів.
- Йти на пляж чи не йти? Зустрітися з другом чи зберігати анонімність?
- Атож. Але весь Центр чекає на завершення її апокаліптичного сну.
- Який її вб’є.
- Це не суттєво. Вона злочинниця.
- Що вона зробила?
- Її не влаштовував ідеальний устрій нашої держави. Вона вважала, що це погано, коли за тобою наглядають. За її словами – «стежать». Їй снилися жахіття, тому вона сама до нас прийшла. Не могла спати, бо боялася, помирала від виснаження, бо не спала. Відкрилася нам. Сказала, що бачить сни. Запропонувала нам купити їх у неї. Ми, звісно, підписали контракт. На три тижні.
- Скільки вона вже спить?
- Три роки.
- А... Це ж... А як же контракт?
- Забудь про нього. За такий злочин страчують, а вона досі живе, залишаючись власністю Центру, Корпорації і Держави. А ще вона читала того іспанця, як його... Уявляєш? Поезію заборонили сімдесят років тому. І писала сама!
- Звідки стільки сил? Це ж море сновидінь... Вміє захищатися, ти бачив?
- Так, кошеня. Воно сильно заважало, але ми не могли його позбутися. Поки.
- Ну, добре, але чому подалася до Центру? Знала ж, що це для неї небезпечно.
- Хотіла спокою. Відпочинку. А всі потрібні препарати тільки в нас. Мріяла як слід виспатися і жити собі далі. Зажадала снів про морське узбережжя.
- Ти зберіг образ чоловіка зі сну, який вона бачила у сні?
- Так. У неї гарний смак. Тут не посперечаєшся. І сновидіння яскраві, сюжетні. Нову гру я назву «Пляж «Трех Скель» чи щось таке. Коли вона вийде на мікроносіях, світ знову шаленітиме, вишиковуючись у черги за снами. Я – Король Снів. Повелитель Снів! Наступного разу змушу її показати мені Апокаліпсис.
- А вона - Королева Снів?
- Вона – ніщо. Перерва вже. Я так зголоднів. Хочу показати тобі одне цікаве місце. Ходімо.
- Так, ходімо... А як вона візуалізувала море? Круто ж, правда? Їх же висушили двісті років тому.
- Так, так, так... Не відставай.
У білій кімнаті за склом уся в дротах, вгамована сильним снодійним, лежала молода змучена жінка.
ID:
516679
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.08.2014 09:49:56
© дата внесення змiн: 19.01.2015 16:08:53
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
