|
Вся родина була занурена в приємні хлопоти. Йшла підготовка до весілля. Василь присів на призьбу і озирнувся. Його погляд зупинився на єдиній дочці- найулюбленішій, найдорожчій, найріднішій кровиночці у світі. Здавалося, вчора ще була зовсім маленька дівчинка, а сьогодні вже наречена. Вона так схожа на матір, аж дивно... "Як час летить"- подумалось Василеві. Він згадав, ніби вчора вона з'явилася у них вдома і стала їм рідною. Видно доля була така. Видно сам Бог вирішив вберегти їх від самотньої старості. Зате сьогодні у них радість- весілля. А там, Бог дасть, і внучатами нагородить. Дякувати Богу, наречений у Оленки хороший, працьовитий. Буде їм з дружиною на старості років і радість, і підмога.
На очах Василя виступила сльоза радості. Перед очима пливли події того далекого дня:
- Петрович, Петрович, відчиняй,- сусід Іван голосно стукав у двері- Павлович помер!
Василь вийшов на ґанок. Було зовсім ще темно. Грудневий вранішній морозець добре обпікав.
- Царство йому небесне! Зараз, зачекай, одягнуся і підемо. А коли помер? І як це так? Зовсім молодий ще, ай-яй-яй ...
З цими словами Василь повернувся в будинок, повідомив дружину про смерть сусіда, одягнувся і вийшов до товариша.
-Ти лопату візьми, бо, як тільки розвидниться, на цвинтар підемо. Сніг треба розчистити, тай яму копати,- з опушеними очима промовив Іван. Пішли.
Зібравши ще кількох чоловіків, вони відправилися на цвинтар, в самий кінець села. Сніг стояв вище колін. Ворота були ледь причинені. Чоловіки, штовхнувши залізну хвіртку, ледб просунулись до середини. Сперш би стежку прочистити, бо до місця й не дістатись.
Лопати занурювалися у твердуватий сніг і різали його, як гарячий ніж ріже масло. Стояла тиша і було чути тільки тріск сніжної корки. Всі працювали мовчки, думали про раптову смерть сусіда. Хтось час від часу зітхав. Василь підняв голову і прислухався.
-Хлопці, ви чуєте? Там хтось є....
- Ти чого це, Ваську? Тобі що, привиди ввижаються? Так немає вже їх, усі розбіглися давно, день на дворі,-хтось відповів жартома.
-Та не жартую я, мужики. Ви що, не чуєте? Там хтось пищить.
-Ну брате, ти напевно погано спав, а чи перебрав звечора? Хто тут може пищати? Мороз за тридцять... хто тут висидить в такий холод?
Василь оглядівся:
-Не знаю, мені й самому здається дивним, але я все ж піду, подивлюся. Але знайте, якщо знайду цуценя або кошеня-воно моє, тому, що не вірили ви мені.
Василь, потопаючи в снігу, подався в сторону старого цвинтаря. Чоловіки, здивовано поглядаючи один на одного, залишилися чекати біля недокопаної ями.
-А може хто воскрес? – один із чоловіків знову пожартував ...
Василь, відгинаючи гілки попереду себе, пробирався в глибину хащів. Писк робився все голоснішим. Чоловік повільно йшов на звук, неначе боявся втратити слід, і раптом ... він побачив перед собою згорток- це був пакунок обвитий целофаном, щільно перев'язаний стрічкою. В ньому щось ворушилося.
-Ну є ж у світі нелюди, га?!-подумав він,-Як можна цуценя в такий мороз на вулицю викинути? Жива ж істота! Нелюди...Тьфу!
Василь кинувся до пакунка, спробував розв'язати стрічку. Руки не слухалися. Він трясся чи то від страху, чи від холоду. Чоловік все ж розірвав стрічку й розгорнув пакунок. Зсередини вирвався гучний крик. Це було новонароджене немовля.
Василь швидко витягнув дитину з целофанової торби. Дитинка була оповита в стареньку сіру ковдринку. Разом з ковдрою чоловік притиснув цінну знахідку до грудей і укрив курткою.
Він вже не йшов, він біг по власних слідах скоріше до чоловіків. Треба віднести дитину додому, нагодувати, зігріти.
Чоловіки почувши писк кинулися назустріч Василеві. Вони очам не повірили. Він був правий, там щось пищало. Але ще більшим був їхній подив, коли побачили, що то була дитинка.
Василь прибіг додому, штовхнувши двері, влетів до кімнати:
-Жінко, йди, приймай нового члена сім'ї. Ти дивись, кого нам доля подарувала. А ти казала, що ми життя даремно прожили. Як бачиш- не даремно. Тепер нам є заради кого жити!
Жінка взяла на руки малесенький згорточок, який від тепла тихенько сопів, розгорнула: пуповинка зовсім свіжа, шкіра синенька... а худесенька ж яка....
- Це дівчинка, Васю! У нас тепер є донечка! Ми назвемо її Оленкою.
Н.Хаммоуда
ID:
528357
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.10.2014 12:20:32
© дата внесення змiн: 02.09.2015 10:19:24
автор: Наталя Хаммоуда
Вкажіть причину вашої скарги
|
