до чого примотують човен
аби не прибило до воріт небових
бо розкришаться кольори вербові
твої –
душно-коричневе листя на кущі ока
ти п’єш мед поринаючи ним глибоко
в розіп’яті легені прохолодним днем
воскресіння
замерзають у руках ріки
і кільця –
проковчені льодом острови срібні
велика роса у тісних надвечірніх віях
і тіні шкребуть по грудях
важким кам’яним оруддям
до чого?
цей надлишок минулого
на кривавому папері
обернися, де цей міст за плечима?
нащо гортати двері
як звуки старої хворої пісні
примотуй ім’я своє до імен справжніх
насилу до зіткнення значень
щоб до скронь підступала вода
жива
а човен
до чого?
