Поете, муза де твоя,
Кому присвячуєш слова кохання,
До кого ти думками полина,
Скажи чи в тебе є вона?
Хотілося б сказати так,
Але її нема,
І від самотності поезія злітає,
Та іноді це сумне почуття
Просто мене зсередини з’їдає.
Складний, що не кажи, шлях у митця,
Як часто муза є та недосяжна.
Ти мрієш, щоб вона з тобой була,
Але вона у хмарах й до поета неуважна.
Який сенс в тому, що вірші –
Це кров душі поета, що стікає
Із ран чуттєвих, завданих тобі
Байдужістю, надію, що вбиває.
Самотність не страшна, вона завжди
Супутником тих є, хто яскравий в світі,
Та краще часто не стрічать її в своїй душі,
А більше посміхатись і життю радіти!
