Туман розпався раптом на сніжинки,
Злетіли сани, наче хмарка, в небо.
В вікно до Кая зазирнула жінка,
Красива й біла, кликала до себе.
Хіба він знав, що їй самотньо й тоскно?
Така граційна пані… Вії-птиці…
Він погляд витримав, хоч то було непросто…
Та ж спалахнула від палкої іскри.
А потім – холод, крига, вмерзла в пам'ять,
Солоні сльози, наче кришталеві…
І слово "ВІЧНІСТЬ", що уламком ранить
І спокій забирає в Королеви…
"Якби Він зміг… якби спромігся тільки –
І чари – геть, і, Півноче, бувай!" –
Вона гортала пам'яті крижинки,
Шукаючи загублений грааль…
Ну, не завжди ж вона була такою!
Колись й для неї зеленів розмай…
А потім хтось нечесною рукою
Вкрав теплоту із серцем…"Постривай!
Той злодій мав узяте повернути,
Сказать: "Пробачте… хай все, як колись"…
Холодний вітер пік вогненно губи…
І час змерзав… і врешті – зупинивсь..
З тих пір лиш сніг – вона у колісницю,
Крізь вікон скло, крізь простір і туман…
Все кличе і не може зупиниться,
І снігом хуртовиниться обман…
Гарний вірш! Ближчий Андерсена! У мене дещо україно-гуморизована вишла королева! 
