На краю села стара хатина,
Що жила там ще і до війни.
Не одна зросла у ній дитина.
Не одна сім’я бачила сни...
Та у ній давно нема нікого.
Вже забули стіни сміх людей.
Та не забудуть побачене вікна.
Як народжувалось безлічі ідей…
Вже не біляна давно із зовні,
І не має вигляду придатного життю.
Ніхто чомусь не хоче завітати
І привітатись з нею з почестю.
Віддати шану стінам того дому,
Що прикрили від куль солдатів
Які прикрились стінами хатини,
Рятуючись від черги кулеметів…
А зараз стіни бачать лиш могили.
Могили невідомих нам солдатів.
Вони загинули за неньку Україну…
Вони не залишили нам портретів.
Життя поклали не на власну славу,
А на приклад молодим патріотам.
Кров’ю створили новую главу,
Яку присвячуємо нині катам!!
Тим самим що хотіли розтерзати,
Мою єдину неньку Україну,
Але не знали, що у нас на серці: -
«ТИ ВМРЕШ СКОРІШЕ, А НІЖ Я ЗАГИНУ»
