ти пахнеш водою, в яку пірнають кити,
я чую їх подив лячний –
бо вода до дива холодна,
бо очі їх чорні тонуть,
і ти – в них.
згадай, як справжня стояла,
до сонця життям тяглась,
і тінь твоя синя благала
залишитись тут - у землі.
я чую – твій голос стелить
по жовтому небу – слід,
і ти полишаєш усе забуте,
і усе незабуте - ні.
нащо тобі твоя врода,
коли незабутий – світ.
ти пахнеш водою, що краде надії
і пил на твоїх щоках.
я чую, ти згадуєш справжню,
як голос твій крапнув дощем.
і жовті краплини ті з неба –
глибокі і вже невимовні –
я буду їх в руки збирати?
