Довкілля спить, лиш осокори
розгойдують своє гілля.
Небесні хмари – як собори.
В дрімоті річка та земля.
У небі зоряні перлини,
i місяць, як ловець перлин,
пірнає в чорнії глибини –
за ними iз дахiв хатин.
Ступають коні в млу до броду
нічнії чари з річки пить –
ріка дарує прохолоду,
ріка світлішає що мить.
В передранковій млі зростає
тендітний сонях дня, але
його ще вiтер колисає,
неначе дитятко мале.
Туман низинний, як верета*,
накрив яруги та лани,
та гострі вістря очерета,
гаї принишклі навкруги…
У цiй передранковій тиші
тривоги мить, i щастя мить.
I просяться у серце вірші,
та у душі́, до сліз, щемить.
верета* – рядно
