Змордували абрикоси
Діда Миколая!
Ще з весни він Бога просить
Доброго врожаю,
Та, коли ж усе навколо
Жовтаво-гаряче,
У ту пору дід Микола
Сумує та плаче.
Бо снує, мов з ягід килим,
Абрикосопаддя,
І стає тоді довкілля
Суцільним безладдям.
На розсипане намисто
Все навколо схоже.
Кульки ягідні м*ясисті
Топчуть перехожі.
Опадають абрикоси
Дозрілі і гарні,
Та їх пінять мухи й оси
Антисанітарні.
Від жалЮ старече серце
Ця подія крає,
Тож бо дід бере відерце
Й ягоди збирає.
Підбирає їх ретельно,
Працюючи палко.
Та робота не смертельна,
Абрикосів жалко.
Опаданню запобігти
Було б дуже файно,
Якби дід заліз на віти
Й зривав би охайно.
̶ Та чому б і ні, ̶ подумав
Дід з самим собою.
Він подумав і надумав…
Труснуть стариною.
Для спасіння урожаю
Дід напружив спИну
Й зі старенького сараю
Приволік драбину…
Приволік її старечо,
Поставив під крону
Й почепив собі на плечі
Вірьовку з бідоном.
Наче скинувши із себе
Тяжу многоліття,
Дід, прямуючи до неба,
Доліз до верховіття.
Осягнув небесну стелю,
Глянув на всі боки
І аж зойкнув дід: «Ой, леле,
Який світ широкий!»
