Загравало зі мною зрання сонцелике проміння,
Сповивало в мені після сну розпашілі думки,
Надихало мене й ворушило ще сонне сумління,
І вдихнувши на повні, я мовчки припав до землі.
Що просити не знаю, і каятись серце втомилось, -
"Я за все Тобі вдячний, прости, якщо можеш, гріхи..."
А на серці покута, бо віра моя десь згубилась,
Не вдається мені щось по вірі змінити в житті.
І хвороби в мені, і батьки мої ледве живії,
І нужденність - як вирок, і люди до слова глухі,
І навколо війна, і я маю все менше надії,
Що колись таки зможу до Тебе, мій Боже, дійти.
А проміння у очі зирне, напиваючи світлом,
Що йому серця біль, в ньому грає нестримне життя.
Тож і я поспішатиму жити, можливо й прозріння
Раптом стрінеться десь, де ще досі не мліла душа.
