Доля не дала мені можливості знати Віру Іванівну, як людину чи жінку, як вчителя чи спортсменку. Але коли я зустріла подружню пару Віру Іванівну та Володимира Івановича просто на вулиці, мене вразило почуття єдності, загальної думки, глибокої поваги один до одного та любові.
Володимир Іванович познайомив мене з Вірою Іванівною і з перших фраз ввічливості почали спілкуватись так, ніби були знайомі довгі роки.
Усміхнена, дуже позитивна, струнка і підтягнута, Віра Іванівна випромінювала сонячну енергетику. Поговорили про учнів, про фізичний розвиток, про стан гімнастики в Івано-Франківську, відчувалось, що людина знає свою справу, вболіває за тенденції фізичного розвитку підлітків і не просто загальними фразами, а глибоко професійно, зразу ж повідомила мені прізвища декількох учнів, які могли б займатись гімнастикою.
Між іншим від неї я дізналась про те, що вона теж колись тренувалась і закінчила нашу школу.
І ось така маленька зустріч лишила в моїй пам’яті певний відбиток щирості, простоти спілкування та великої приємності.
Кажуть, Бог забирає кращих - ці слова підтверджуються, і це стосується Віри Іванівни. Ось згадую її – і в душі бринить тепло і сонячний промінчик…
Вічна пам'ять Вірі Іванівні і сили Володимиру Івановичу Дяченку продовжувати жити, працювати, творити і любити.
Невеличкі спогади директора Івано-Франківської спеціалізованої дитячо – юнацької спортивної школи олімпійського резерву зі спортивної гімнастики Людмили Голіневич.