23. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Увертюра до Ініціації
14.02.2016* 18:37
Чорнобильська катастрофа напряму не зачепила нас. Принаймні: я так думав. Життя котилося, а я плив по ньому бездумно і безтурботно. І це мені так здавалося.
В 1987 році звільнився з тенет державної установи і пішов в усі тяжкі кооперативного руху. І це було приголомшливе, коли приніс дружині за місяць стільки грошей, скільки раніше приносив за рік. Та нічого дивного не було в тому, що гроші автоматично почали немов вода просочуватися у пісок "грошей не вистачає".
Безумовно, навколо мене почали збиратися хмари, але я нічого не бачив і нічого не відчував. Це тепер розумію все те, що тоді відбувалося, але, як кажуть в Одесі, "Щоб я був такий розумний, як твій батько потім!"
Почали помирати мої товариші - один за одним однокурсники, колеги йшли з цього світу. Хтось через хворобу, а хтось через нехлюйство чи бездумність існування.
Приїхав до батьків мій друг Давид із Москви відпочити і потрапив до Стражеско - трансмуральний інфаркт.
Через рік він був у відряджені по Україні, ми мали намір робити спільні роботи, я був тоді у Світловодську і він спеціально для зустрічі зі мною приїхав туди. Ми поспілкувалися гарно, про все домовилися. Коли я садив його на човен на підводних крилах до Києва, то, прощаючись, поклав праву долоню йому на груди, такий порух був звичний в наших спілкуваннях, коли ми хотіли підкреслити дружність наших стосунків, і здивувався, бо під сорочкою з короткими рукавами, адже було дуже жарко, відчув холод кам'яної плити.
Через два дні я повернувся до Києва і мене приголомшила звістка, що Давид помер.
Він з мамою пішли на пляж, скупалися, він сів біля неї, простягнув руку зі словами "Бачиш, це дерево я завжди малював раніше" і впав - серце зупинилося.
Ховали ми Давида на Байковому кладовищі - крематорій. Потім попіл відвезли до Москви і дружина розмістила урну в колумбарії на Ваганьковському кладовищі.
Було дуже боляче, але тільки через багато років я зрозумів, що ця смерть нанесла мені міцний психічний удар, оговтатися від якого я так і не зміг.
Допоміг дружині поступити в аспірантуру, писав для неї статті, але наші стосунки провалювалися в якусь яму. Тепер я знаю, що прокляття, яке лягло на мене після того. як я полишив першу дружину, неухильно наближалося до мене - час його реалізації вже наближався, але я нічого тоді і гадки не мав - кочував про кооперативам і фахово падав все нижче і нижче, хоча традиційно всюди був головним архітектором.
Була і радість у мене - я зустрічався із середніми дітьми, а сини все сильніше і сильніше мали браталися, хоча мати у них і були різні і була різниця в 14 років.
У 1989 році ми по почину дружини поїхали відпочивати на Південний Буг - села Сокілець і Печора - неймовірно гарні місця. Я був у захваті від архітектури
часів володіння графів Потоцьких, хоча варварство часів Советікуса вже і понівечило будівлі. Та не зважаючи на цю красу між нами стовпом стали чвари.
Повернулися до Києва. стосунки стали неймовірно скандальні і я, скориставшись тим, що у мене з'явилося замовлення на проектування дачі, фактично переселився до майстерні.
Десь вдень, 12 лютого 1990 року до мене в майстерню з'явилася дружина і сказала: "Я тільки що була у Володимирському соборі. Поставила свічку за твоє здоров'я. Я давно маю коханця і тому подала на розлучення."
Тупо дивися на неї, у мене не було ніяких емоцій. Спокій. Але коли вона пішла, то на мене немов навала пішла - я уявив долю сина і жах скрутив мене в бараній ріг.
Фактично саме з цього дня у мене почалося Розкриття Розширених Сенсорних здібностей.
Не буду описувати цей процес, тим більше, що я його вже описав в окремій сповіді.
Не буду розказувати через що мене протягнула ця дружина, яка, як виявилося, гуляла знатно, а я був певен, що вона займається в бібліотеках і готує дисертацію, статті їй писав... Я рік не давав згоду на розулечння.
Не буду розказувати як страждав наш син, бо він має від народження Розширені Сенсорні здібності і зчитував з нас інформацію.
Пізніше, десь в середині 1991 року, ясновидець та і взагалі відун від народження Тарас Григорович Шейко прочитає мені коротку лекцію, яка звучала приблизно так.
"Якщо Вищі Сили вирішують когось із дорослих людей зробити своїм емісаром, то вони повинні цю людину привести в такий стан, що людина прийме те, що Іде до неї. Цього не треба робити з тими, хто народжується вже таким. Наприклад: я. Моя мама говорить мені один раз: "Знову сусідки мені кістки миють біля другого парадного. Іди, Тарасику, перевір чи це так". Я знаю, що це так, але іду. І дійсно: стоять і голосно говорять про мою маму.
Але, якщо людина прожила вже довге життя, у неї вже відпрацьовані стереотипи сприйняття цього життя, то як її можна привести в стан, коли вона прийме щось Незвичне? Скільки тобі років? Зараз 55? А тоді було 54! От бачиш!
То в такому випадку Вищі сили примушують людину втрачати те, що для неї найдорожче, чи ставлять людину в такі умови, яких вона боїться. Людина боїться тюрми - потрапляє в неї, боїться потрапити під автомашину - потрапляє під неї і так далі.
Ти боявся втратити сім'ю і ти її втратив.
Робиться це для того, щоб розпорошити, розламати кокон твоїх переконань, твоїх стереотипів, твоєї однозначності, бо тільки в такому випадку можна увести в тебе Нове, принципово Нове. І чим більше ти будеш страждати, тим більше є вірогідність, що ти приймеш це Нове. Зрозуміло я говорю?
Пам'ятаєш як ми зустрілися? Мій Голос, а Він у мене від народження, зразу сказав мені хто ти є, я сказав тобі, але ти не повірив. Я сказав тобі, що ти був Адамом. Ти розсміявся, бо прийняв це буквально. А я мав на увазі, що твоя Душа є дуже стара, що вона увійшла в реінкарнацію на Землі тоді, коли були перші люди.
Мені Голос довго не хотів казати чому у тебе так багато дружин. Я умовив його. І Він сказав, що просто твоя Душа завершує Земний Шлях і що на тобі треба підчистити все те, що накопичилося за час проходження нею реінкарнаційного Земного шляху. І це ще не вечір! Повір мені."
Я тоді мовчав, посміхався, бо все це було немов у фантастичному, а вірніше - у містичному романі.
Заради сина і чогось, що я не міг збагнути, я ладний був терпіти все. Тому навіть на другий виклик в суд явився із впертістю стояти на своєму. Мене навіть не пробила фраза, яку сказала дружина судді,: "Подивиться на мене! І подивиться на це! Між нами розрив в 22 роки! То що може бути у нас спільне?" - "Син!" - прошепотів я. І не дав згоду. Сину було тоді 5 років.
Але коли прийшов третій виклик на суд, то я вже був інший, я пройшов Ініціацію, і тому спокійно відписався "Не заперечую!" і на суд навіть не з'явився.
ID:
643869
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.02.2016 21:04:52
© дата внесення змiн: 14.02.2016 21:04:52
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Слова ТГШ перечитав декілька раз....
