Поїзд зі скрипом загальмував і вона зійшла на перон. Вірніше на майданчик біля невеличкого будинку з надписом «Станція Березне». Ну, ось і приїхала. Скільки ж вона тут не була? Років п'ятнадцять, з того часу як приїздила хоронити маму. Йшла навпростець вузенькою стежкою до села, згадувала своїх подруг, однокласників і дивувалась, що половину з не пам’ятала по імені. А все ж таки тягне до рідних місць, до тих з ким разом пройшли і дитинство, і юність. Отож ж,мабуть, тому і наснився їй три дні тому Сергій. Начебто, стоїть він під вишнею, що розцвіла і грає на скрипці. І так гарно, так душевно, що в неї сльози виступили.
Ой Сергій, Сергій… З першого до десятого класу провчилась з ним і ніколи не здогадувалась, що цей дивакуватий і трішки не зугарний хлопець, якого ніщо не цікавило окрім музики, закоханий в неї. А на випускному вечорі, після того,як їм урочисто вручили в актовій залі атестати, він вийшов зі скрипкою на сцену і оголосив: «Елегія». Це мій авторський твір і я присвячую його моїй однокласниці, дівчині, яку люблю з першого класу - Орисі Ластівці». Враз запанувала тиша і Сергій почав грати.
Боже, як він грав! Кожен звук його музики проникав до самого серця, викликав бажання розказати комусь про своє саме сокровенне, зробити щось хороше, добре і світле. Замовкла скрипка і пролунала овація аплодисментів. Чомусь всі почали тиснути їй руки. А вона зніяковіла , почервонила і все говорила: « Та я тут при чому?»
Коли ведучий оголосив білий танець, вона підійшла до Сергія.
- Потанцюємо? І не питаючись його згоди поклала йому руку на плече.
- Що ж ти десять років мовчав? - запитала з посмішкою.
- Думав, сама здогадаєшся…
- Спасибі, Серьожо тобі за музику. - тихо сказала йому, коли закінчився танець, - вона дуже гарна. Але … даремно ти присвятив її мені. Я не можу відповісти тобі на твоє почуття бо…
- Ти любиш когось? - спитав її
- Ні.
- Я тобі ані трішки не подобаюсь?
- Ти хороший Сергійку але… Aле не знаєш фізики. - Сама не знаючи чому, раптом сказала йому.
Сергій з подивом поглянув на неї, знизав плечима і пішов до дверей.
Більше вона його не бачила. Та чула, що поступив у консерваторію , потім став композитором.
Ну, а вона все своє життя пов’язала з фізикою. Після університету поступила до аспірантури, захистила дисертацію, стала кандидатом наук, потім професором. Викладала в інституті. А ось в особистому життя нічого не досягла. Одружилась була зі своїм колегою по інституту. Та, як кажуть, не зрослося. Він все хотів дітей, а їй за роботою не того було.
- Не поспішай, - все казала йому, - встигнемо ще дітям соплі витирати. Почекай. Не захотів чекати. Одного ранку зібрав свої речі мовчки поклав на стіл ляльку малюка і пішов від неї. Назавжди.
Скільки не сватались до неї, вдруге заміж не вийшла, жила роботою і, здавалось, була щасливою. А ось коли через стан здоров’я вимушена була піти на пенсію, відчула себе так, немов біля розбитого корита. Ні сім’ї, ні друзів, нікого. Отож, коли наснився їй зі скрипкою Сергій, захотілось будь що побачити його. Була впевнена, що він одружений, займає якусь високу посаду в сфері мистецтва. Та нічого не могла вдіяти з собою. Їй же лише побачити його, того, хто як ніхто інший колись освідчився їй в коханні. Ось і приїхала розпитати про нього. Певно ж, хтось знає де його розшукати.
- Білявко, ти куди ото, стерво, побігла , ану ходи сюди! - почулося збоку. Вона повернулася і побачила високого чоловіка в брезентовому плащі, що гнався за козою. Кого ж він нагадує їй? З-за кушів вийшли з десяток кіз і чоловік лагідно промови до них:
- Ну що, мої любі, напаслись? Зараз додому підемо , я вас водичкою напою.
Боже!Та це ж він!
- Сергію,- обізвалась до нього.
- Що, га?
Підійшов, волочачи по землі довгий батіг. Довго розглядав її, потім якось сумно посміхнувся і тихо проказав:
- Орися… Он яка ти тепер…
- Що, зовсім стара?
- Та ні, як то кажуть, «Женщина зрелой красоты». Ну, а я ось такий. Пастух власних кіз.
- Зажди, Сергію, що це за маскарад ?Ти що приїхав у відпустку і вирішив відпочити у такий оригінальний спосіб і ролі пастуха?.
- Нічого подібного! Проживаю у рідному селі вже п’ять років.
- А як же музика ? Ти ж, я чулу, композитором став.
- Музика і без моєї особи прекрасно себе почуває . А мистецтво, це Орисю, скажу тобі, такий головняк! Сьогодні ти на Олімпі, завтра - в лайні. Суєта суєт… Скільки бруду, неподобства... Наступив я, Орисю , одній шишці з міністерства культури на мозоль. Ну й турнули мене з усіх досягнутих висот. Дружина покинула, діти відмовились. Плюнув я на все приїхав у рідне село, завів кіз, пасу їх і чудово себе почуваю. Бо кози - вони набагато кращі за людей. Не зрадять, не підведуть. А молоко яке дають! Цілюще, в десятки разів краще ніж коров’яче.
- Сергію, - перебила його Орися, - зупинись. У мене до тебе прохання, Ти можеш зіграти мені оту «Елегію», що ти на випускному в школі грав? Ну, коли сказав при всіх, що любиш мене?
- «Елегію»? Таку музику, Орисю грають лише раз житті і я її вже зіграв. А ти сказала, що я не знаю фізики. А ти знаєш… Я пам’ятаю… Не підвела тебе фізика?
- Підвела , Сергію... А може все таки зіграєш «Елегію» Я дуже тебе прошу!
- Не зіграю, Орисю. Розбив я свою скрипку, на цурки розбив…
Почав накрапати дощ, та вони того не помічали, дивились одне на одного і в їх душах лунала «Елегія» з далекою юності...
ID:
645583
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.02.2016 23:19:02
© дата внесення змiн: 20.02.2016 23:42:59
автор: Артем Хвиля
Вкажіть причину вашої скарги
|
Згадуймо "Елегії" юності і посміхаймося. Посмішка - нектар життя і радості. 
