Привіт. Сьогодні погода нам диктує свої умови, хоч ми й не слухаємось її. Вона це робить щодня, коли ми з тобою зустрічаємось, адже ми раді бігати по полю між тендітних трав і грубезних колючок. Чи то дощ, чи то сонце палюче, чи вітри холоднючі, - кожного дня я бачу тебе, твій стан, твою посмішку, твоє все... І я божеволію. Я божеволію в хорошому значенні цього слова. Якби я вмів передати ті почуття, які я до тебе відчуваю – це було би щось схоже на коливання крил метелика, що летить до нектару, аби напитись його досхочу.
Якщо ти не розумієш, про що я, то уяви собі малесеньку комашку, яка несе до величезного спільного дому – мурашника свою ношу, і ця комашка розуміє, що вона є невід’ємним елементом сформованого організму.
Якщо ти і досі не зрозуміла, я хотів би бігати з тобою по цьому полі, відчувати легкість, радість, приємність... Вирощувати на ньому з тобою разом різні агрокультури, побудувати разом двоповерховий будинок, народити і виховати трійко дітей, які послідують за нами, хай навіть так, як герої роману Маркеса, але набагато щасливіше і достойніше.
Сьогодні ми з тобою невід’ємні,
Я мрію, щоб так було до кінця,
Я мрію, щоб усе було взаємно,
Я вірю, поєднаємо серця!
