Івано-Франківська Сотка
Купається у весні,
Довкола розлились нотки
Осонцені голосні!
Івано-Франківська Сотка нарешті проснулась. Усміхається весні, пригортається до перехожих, возносить аж до неба дивовижні мелодії свого пробудження.
Он поміж люд висипала свої зернинки тонкоголоса скрипка. Дрібненькі-дрібненькі, аж душа підставляє свої пригорщі, аби дісталося найбільше. Довкола скрипаля зібрався натовп, зачудовано слухає, дивиться, як той віртуозно виплітає смичком мелодійні узори. Як у такт мелодії підстрибують його плечі, пританцьовують ноги. Час-від-часу він задоволено посміхається – бо щасливий. І дарує щастя.
Трохи далі, де скрипкове відлуння остаточно губиться під кронами молодих декоративних кленів, стоїть юнак у картатій сорочечці. Ніби від вітру, його тоненька фігурка гнеться то в один бік, то в інший. Здається ще трішки і випустить із рук свою гітару. Найнижчі ноти за мить стишуються до ледь-чутного бринькання, а за мить барабанна перетинка вуха мало не лопає від пронизливого вереску струн. Перехожі, видається, щонайскоріше хочуть оминути се джерело голосної какофонії. Тільки кілька фраєрів хвацько піддригують у такт гітарі, чи то у такт вітру, котрий на всі боки нахиляє тонку фігурку енергійного гітариста.
У центрі Івано-Франківської Сотки, щораз привертає увагу її одвічний символ – вже далеко немолодий чолов*яга, котрий вперто чіпляється до всіх: «Пане, дайте пару копійок». Чоловіки роблять вигляд, що його не помічають. Гості міста інколи вибовкують щось погрозливе, або просто образливе. А молоді панянки і статечні пані намагаються якнайдалі його обійти, аби не почути «Але й файну с…ку маєш»… На щастя, шум сотень і сотень кроків поглинають решту слів, котрі навздогін панянкам виплескує чолов*яга, і обривки фраз непривітних відповідей тих же панянок і пань.
А на двох початках Сотки вправляються у грі ще два музики. З того початку, звідки плинуть у гості до Франківська покутяни, всівся на лавочці химерний дідок і безжально мордує благеньку скрипочку, котра йому, певно, дісталась у спадок від якогось талановитого нащадка. Жодна нота, вистругана смичком сего чоловіка, не попадає в такт і тільки крайно глухий чи до тла затолочений слонами хлоп, не почує безкінечного фальшу. Та ще й з*являється відвертий сумнів щодо новоявленого скрипаля – хто він узагалі? Адже червоний ніс і подекуди нескоординовані рухи свідчать скоріше не про артистичність і злиття зі своїм музичним інструментом, а про намагання випросити хоч пару копійок на опохмиляння…
Зовсім іншу картину можна заспостерегти на другому початку Сотки - тому, що від центру. Тут серця перехожих блаженно закутуються у перину найвіртуозніших нот саксофона. Тремка мелодія, здається, збурює все довкола. Жодна людина не проходить мимо, аби хоч на мить не зупинитись, пірнувши у дивне марево звуків. Це марево пташкою злітає догори, потім , натішившись крутими піруетами, безсило падає на віття кленів, стишено пригортається до вікон будинків, до кольорових стін. І навіть вітер боїться дмухнути зайвий раз, аби не сполохати тої дивини. Он заліз на вершечок і накручує кучері двом стареньким липам, що неподалік спинилися у блаженному спогляданні дивного пробудження Івано-Франківської Сотки.
Квітень 2016 р.
Дякую, Лесю, що навіяла мені приємні спогади про моє перебування у твоєму місті...
Ти так реалістично все змалювала, і в той же час опоетизувала все, що відюувається на одній площині...
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, п. Олю, за світлі спогади про наше місто і добре слово щодо твору!
Обов'язково приїздіть іще!
