витримуємо взаємність погляду, ані відводячи очі, ані стуляючи бодай на мить повік,
так, ніби між нашими грудьми пружина - відступи один хоч на півкроку, іншому по щоці вріже ляпасом,
заклякли у просторі, немовби рішучою рукою скульптора вирізьблені із єдиної колись кам'яної стіни -
жінка та чоловік, одне одному рівні не тільки за зростом..
не боюсь тебе більше - хоча ладна іменем твоїм викликати грозу з-поза карпатських гір,
таку, що й не мріялась навіть автентичним українським волхвам,
тиша впала на нас зненацька, немов стоголосий церковний дзвін
на відьму, що доторкнулася до алтаря,
і оглушила.
все, що потрапляє до радіусу твоєї простягнутої руки, займається полум'ям,
як тобі живеться, скажи, із таким строгим профілем та вдачею середньовічної інквізиції?
це не сльози виблискують на сітківці моїх очей - це відбивається світло,
що іржею роз'їдає тебе наскрізно..
синхронизуємось завше, коли вступаємо у власні сліди - тембром голосу, частотою серцебиття,
так, коли зранили мене глибоко - ще глибше тобі болить,
так, коли ти смієшся - у кутиках моїх вуст розквітає посмішка,
певно, стрілки годинників обернулись навспак, коли цієї хвилини рівно рік тому, спокійною, впевненою ходою
ти виплив, як випливає човен на середину ріки,
але на середину мого життя..
