Як риба створена для моря,
Як птах лиш в небі чує волю
Так я, не знатиму тоді лиш горя,
Коли писатиму вірші
Це глибоко в моїй душі.
Перо моє - як кисть, як зброя
Папір - палітра, поле бою
Як не крути - не здуриш долю....
Бо дерево не виросте з каміння,
Навіть під сонячним промінням,
Так ми - гамуючи свої уміння
Не виростемо в покоління
ЛЮДЕЙ!!!!
У кожному із нас щось добре,
У кожному є щось красиве,
Та не відкриємо цієї сили,
СЕБЕ!!!
Себе, допоки не знайдемо,
не познайомимось власноруч.
Про себе чули лиш від ближніх,
від тих, хто зараз з нами поруч.
Від вчителів, батьків, родини,
чи від колеги по роботі.
Одні як сажа очорнили,
а інші випрали в болоті.
А хтось і зовсім щось наплутав,
і ти уже герой із казки.
Красивий, добрий і багатий. Це ти знайомся, правда класний?
І ми приймаємо в свої обійми
"Себе" - цю бутафорську ляльку.
Яку зробили як і іншим може й з любов'ю,
але через кальку.
За ляльку смикають нитками
і хто ж надав їм право бога?
ТА ми все слухаєм без тями, не заперечивши ні слова.
Проходять дні, минають роки
і тільки разом з сивиною
До нас приходить розуміння, наскільки лялька є пустою.
Розвіюється гарна байка, йде до закінчення політ,
А все що маємо в валізах - пусте життя й радикуліт.
І щоб прокинутись від цього жаху, допоки ще не лягли в тишу,
Треба відкрити себе цьому світу, я от - пишу...