В руках гілки березові я закручу в кільце.
Їх жилками сперезаю. Вже сонце на лице
Кида останні промені. Хутчій! Хутчій! Спіши,
Бо дзеркала потомлені змикаються душі!
Вчуваю серця рідного розмірний тихий стук.
Плетіння заповітного не випущу із рук.
За вузликом йдуть вузлики, намиста павучок.
Бринить з-під пальців музика. Співа для снів сачок.
Мов вітер в колисковій цій поскрипує гіллям.
Єднаю кільця у руці – Його вам не віддам!
Хутчіш! Хутчіш! Мереживо заповнює все тло.
Собі в сні не належимо, поки не розсвіло.
Поки зоря не взялася, лови, благаю, їх,
Щоб знову з Ним сміялася й ковтала Його сміх!
Пройдуть піском крізь пальці хай лиш ті, що до душі,
У сітку інші всі хапай! Спіши! Спіши! Спіши!
Десь в морі чорно-синьому пливе Він між зірок.
Ловців плести не кину я намистовий вінок.
Жмут пір’ячка по ободу, щоб дихалось, пущу.
Душі цнотливу наготу Його я захищу!