Життя без тебе проминає все наперекіс,
І люди не треба, і пляшка міцної отрути…
І ти у думках, у просторах повітря – ти скрізь!
Ну як же, скажи, ну як можна тебе забути?
Мені не вдається тебе у собі закреслить.
Напевно, цей стан божевільний ввійшов у норму.
А осінь блакитним інеєм все застелить.
Схопила слова, кидаю в віршову форму.
Це заборона, я знаю; згубити важко,
Точніше сказати не можна уже ніяк…
Пора найпрекрасніша. Жаль, що так мало важу.
До осені звикла. Про неї пишу абияк.
Хай доля мені підкидає раптово людей
Не тих. Але я не цураюсь свого стану.
Про осінь писати багато ми можем речей.
І навіть без тебе кохати я не перестану.
