|
Поглянь,ти бачиш це величезне небо,
В його широтах загорнулися хмарки,
Ми його сліз "людських",як щастя ждемо,
Щоб землю окропити від всіх злих...
І небо плаче,плаче мов мала дитина,
Вона останні свої сльози віддає,
А ми невпинно:"Ця вода набридла,
Та не лий вже ти її,не лий,хай щастя краще нам дає!".
Ніхто не бачив,як з роси вийшла дівчина,
І небо-тато дивиться їй вслід,
Він заради нас віддав свою дитину,
Щоб вона вказала нам,робити як не слід..
Вона пройшла повз сиву хатину,
Повз землю не родючу і суху,
І не побачила жодну людину,
Яка б мала надію,на шляху.
"Роса" все йшла,оминаючи людську тривогу,
І вже зневірилась,що зустріне хоч одну,
Та вмить побачила хлопчину,що дивився на дорогу,
І з дерева збирав,щоб випити,росу..
Сонце палало,зігріло серце дівчині цій,
Зігріло так,що вона дощем і вітром стала,
Вона дивилась,як схилився на коліна хлопчина цей,
Цілує землю,краплі і дивиться на небо:"Спасибі,що надію нам даєш!"
ID:
706508
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 14.12.2016 12:36:44
© дата внесення змiн: 14.12.2016 12:36:44
автор: Рита Несстеренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
