Розгорнула нічка зоряні полотна,
Заколола в коси місячну дугу.
Плаче край віконця дівчина самотня.
Чи живий коханий, чи її забув?
– «Ніченько-чаклунко, зорі твої очі,
Споглядаєш ними ти усенький світ.
Про свого милого правду знати хочу;
Хай мене побачить у своєму сні...»
Помутніли зорі, в хмари заховались
І скотився місяць в росяну траву.
Шепотінням вітру ніченька озвалась:
– «Більш його не буде: назавжди заснув...
Не сумуй, не треба, порадій за нього:
Твій тепер він Янгол, он його зоря...»
Й дівчині з-за хмари, з полотна нічного –
Усміхнулась ясно зірка-янголя.