«У цій країні снігу
Я слухаю мовчання,
Згадую цикад
І цвіркунів, що давно відспівали,
Занурившись у зимовий сон…»
(Сайто Мокіті)
Нинішньої непривітної та безбарвної зими мені пригадуються дні, що пішли у небуття майже два роки тому. Тоді почався рік дерев’яної вівці – мала би початись весна, але пришла заметіль і все вкрило глибоким снігом – навколо запанувала біла порожнеча. Я тоді був у війську його світлості тюнагона Фудзівара Ямакадзе – залишив пензель та тушечницю, взяв до рук катану і приєднався до загонів самураїв, що йшли воювати східних варварів. Після зимового граду та заметілі трохи затихло і східні варвари кілька днів менше турбували. Скориставшись невеликим перепочинком ми знайшли в гаю біля нашого табору чайний будиночок і влаштували чайну церемонію – садо (茶道). Цей чайний будиночок ми назвали «Дзютаку кодокуна кокоро» (住宅孤独な心) – житло самотнього серця. Нам пощастило – серед нас був майстер чайної церемонії Сакура-но Ханабіра (桜の花びら) і ми змогли не просто в точності дотриматись ритуалу, але і помилуватися твором справжнього майстра. Посуд був, звісно, не той, яким користуються майстри столиці, хоча навіть там у нашу епоху занепаду поменшало знавців давньої порцеляни. Ми пили чай і згадували гвоздики, акації, піони та гіацинти. Наприкінці церемонії як і належить ми говорили про поезію, цитували по пам’яті хайку майстра Масаока Сікі. Я ще подумав про те, що він теж писав свої хайку кров’ю – недарма він взяв псевдонім по імені птаха, у якого голом іде кров, коли він співає. А потім складали власні хокку. Я слухав слова кожного і з сумом думав про бодхісатву Дзідзо – покровителя мандрівників, бо нині всі ми мандрівники в невідомість, хоча йдемо шляхом Обов’язку – шляхом самураїв. Я теж склав кілька хокку, а потім вийшов з хатинки і побрів глибоким снігом навмання повторюючи «Наму Аміда Буцу» і думав про те, що мало кому пощастить в наступній реінкарнації народитись в Чистій Землі Будди Аміди. І раптом побачивши сосну в снігу я пережив саторі – просвітлення. Нині я споглядав сніг за вікном і згадав хокку, які ми – суворі воїни жорстокої зими складали в тому чайному будиночку серед снігів і записав їх на папір:
* * *
Прочанин меча.
Сніг – це листок паперу.
Пишу про тишу.
* * *
Ось так напевно -
Тьма: буду бачити сни
Біля гвоздики.
* * *
Зникли кольори:
Акація в долині:
Білий-білий сніг.
* * *
Зимове небо.
На землю грішну летять
Білі пелюстки.
* * *
Серед мовчання,
Серед холодних снігів
Споглядаю меч.
* * *
Кіт серед снігу.
Згадує дні березня
І спів горобців.
* * *
Моє мовчання.
Може слова загубив
Десь по дорозі…
* * *
Тільки сніг, сніг, сніг
Вірші читаю сумні
У порожнечу.
Як завжди блискуче, пане Артуре!
Цікава штука – поетична однострофна мініатюра. І японські – танка, хоку і ренга, седока, мідзикаута; І китайські – ши, ци, цюй, фу; І середньоазійські – рубаї; І європейські –станси, мадригали, епіталами, епіграми, епітафії, фрашки і т.д.
Чомусь мало хто досліджував наші національні мініатюри – коломийки, частівки, віршовані тости, поздоровлення, побажання, анекдоти і каламбури, усмішки і гуморески, підписи під карикатурами( в тому числі і в громадських туалетах). А буває зустрічаються просто шедеври.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже гарна прелюдія до хокку — отой будиночок у лісі, чайна церемонія серед глибоких снігів,спогад про минуле. Чудово передано атмосферу "великого в малому".
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Невдоволений
Кіт струшує з лап сніг.
Вірш написати?
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий поетичний відгук! І таке резонансне хокку. Хокку має багато правил написання: 5-7-5, виключно теперішній час, "сабі", "хосомі", "сіорі" і т.д.
Коли катана замінює собою пензель, для хоку не лишається місця, всі ті квіти, церемонії стають на перешкоді не тільки хоку, а й будь-якій творчості, здавалось би - самураї не пишуть хоку.
Але чайні будиночки, мандри в невідомість - в минулому,
а Ваші зимові хоку - довгождані, як свято
і болючі... як той птах, горлиця -
читач увесь час у чеканні, що у неї з горла...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Насправді самураї писали вірші - і хоку і танка. Це навіть входило в програму їх навчання. І перед самогубством самурай писав своє останнє танка або хокку...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я пишу хокку - з двома "к". Багато хто пише з одним "к". Хайку і хоку - це одне й те саме. Просто поняття "хоку" - більш давнє. А те що я написав - це більше хайбун ніж збірник хоку. Поверте вже мені - старому хайдзіну...
Дякую за такий несподіваний відгук! 
