Ступаю по життю, немов по лезу
Шліфованого долею меча,
А хтось таємний тихо з-за плеча
Нашіптує чудну якусь імпрезу -
І мозок скавулить стокляте "мушу",
Й чомусь зрадливо хилиться плече...
А доля то голубить, то пече,
Зміїним ядом пирскаючи в душу.
Та всі ми перед часом безборонні,
Хоч міряємо святістю літа...
І наше "треба" - суща марнота,
Допоки сріблом відзимують скроні...
Та всі ми перед часом безборонні,
Хоч міряємо святістю літа...
І наше "треба" - суща марнота,
Допоки сріблом відзимують скроні...
Як завжди, мудро і вишукано.
Треба прагнути жити повнокровним житттям...приводити до гармоніі тіло і дух...вкладати душу в те,що робиш ...бути сміливішим і розпочати робити те,що любиш...