А ти казав, що я приворожила,
Що чаклувала, зіллячко дала.
А я... А я... Наплакалась й тужила,
І ледве хату знову підмела.
Прийшов ти сватать. Щоби я простила.
Що ти її не любиш й не любив.
А я... А я... Пиріг якийсь місила.
Ти квіти в баби Мотрі десь купив.
Ой, що це я? Розказую з кінцівки.
Отой... Петро... Мені вже чоловік.
А ти просив, щоб зорі - всі гвинтівки
Ставали вмить. Без мене довгий вік.
Та ти сказав :
-Тоді!.. Тоді втечемо!
Дивись, земля велика. Цілий світ!
З собою кусень хліба ми візьмемо.
І будем разом сотні, сотні літ.
А я... А я. Тобі давно простила,
Ти між панами жив і панував.
Твою дитинку тільки я носила.
Любила ж як! Чи це ти відчував!
Тоді сказала :
-Ось. Чужа дитина.
Ти будеш батьком рідним і завжди?
Здавалося, що в роздумах хвилина
Проходить вічність. Ти пішов. Іди.
Ти подивився якось винувато.
Тремтіли руки так, що стіл ходив.
-То ж у дитини є законний тато.
А я... А я... Одну тебе любив...
Ну що ж. Іди. Чужий твою дитину
Колись навчить любити й не кидать.
Ти батьком станеш. Хоч не в цю хвилину.
Іди... І вчись нелюбих цілувать.
