Герберт Нойфельд / Herbert Neufeld
Я пізній був – не Я
мов чий десь сон… знепам’ятно безпрoкидом усніжений
Впорoшен… міцно світ увесь навколо соц-реалом, немо’ калошами на
непогод. І вірши… вже не розуваються ніколи і так співають та незáвжди
навеселє… танцюють хоровод. І тиша… смисловá – така мертвотна, що
от добре – сям то там… фон тáнами то бубнами там-тамами – дзвонні
чути згуки по церквах. Чорствіє ніби – душа... й назовні кам'яніє
Як корсет... все далі тисне творчого безпросвіту хітон… і вже навколо
серця та ось-ось роздушить. Здрігаються поетові і дух, і тіло в унісон...
Тримтять у пітьмі у безодній руки – мов яблуко спокусне… линуть
встластись на уста
Мов промінчик... над ластівкой, що писком пробуравив сватькома, ото
кріт – Полюшенків молодик потенційний – ув Андерсена, насамперед
констатувати смерті стан бо – партії ліхтарик… лихо відведе й недасть
вкусити власноручно від знехристиянізуючого цього фрукта-овоча...
Отак… в живє, та все вживє, ще живіше, бо ж лишали... споживаймо
жваві, та тількі не питали б… соловейко заспівай – ради немає, бо:
«Росте у партії трава, та не росте Тичина!» – ну хіба ж це не логічно?
Та… до кого й промовлять? Котляревський – «сміється…», Горький –
по українському «ні бэ, ні мэ»...
