Дві матері сиві- гіренькі дві долі,
Там зболений світ сирітки- тополі.
Та хто зрозуміє? І хто їм поможе?
Знов сина зустріти?! О, милий мій Боже!
Знов сина зустріти, в обійми забрати,
Де мальви встеляють стежину до хати,
Де світ материнський застиг у печалі,
Де очі в сльозах, де зранені далі.
Де очі у смутку вдивляються в небо,
Душа, наче птах, злетіла б до тебе.
Мій сину- синочку! Чому така доля?
Живу серед болю сирітка- тополя.
Дві матері сиві, як мати Господня,
У долі питають: - Чом смерть неприродня?
Чом душі юначі лелекою в просинь?
Там коси, матусю, накрила вже осінь.
Гіренько і болісно, Лесю! 
