З тобою
Треба було відірвати себе від її очей - цієї магії, яка від них виходить. Вечірнє місто пахло цвітінням бузку. Він навмання вийшов до моря. Неспокійним було воно в цю весняну ніч, але тільки ця стихія могла вторити зараз бунтівній хвилі його серця. Місячна дорога стрімко лягла до ніг, кликала. Солоний вітер ворушив волосся. Срібло море, зітхало ... а пам'ять знову спрямовувалися до тієї, далекої, втраченої ним так безглуздо колись.
Вона намагалася щось писати, працювати, зосередити думки на статті ... Все марно. Вони йшли ... до нього через відстань років. Телефон мовчав, сховавшись білими аркушами. Штовхнула від себе стулки вікна.
- Ти де зараз? Кому питання я задаю? Собі? Я там, де він.
Квітучий сад диханням своїм скроні її торкнувся ... Здалося ...
Заспівав раптом телефон
- Прости мене, - сказав їй голос, - не можу я про тебе не думати, і в снах своїх не бачити - так сталося. Біля моря я. Чуєш, шелестить ...? Твоє мені ім'я шепоче, наче ти зі мною і немає розлуки, і я тебе не втрачу знову.
- З тобою, - шепнула тихо, - як довго мені довелося бути без тебе ... Тепер зрозуміти хочу: це іронія долі чи її подарунок?
- Місяць вирішить, коли ти будеш поруч, нарешті, ступивши до мене назустріч із забуття. Адже ти вмієш чекати. Я - вірити.
Зітхнула тихо ніч, за них переживаючи, зірка, зірвавшись з небосхилу, покотилася, віщуючи радість їм обом, за те, що зберегти вони зуміли юності далекої чистоту.
