Неначе по стежці у полі,
За обрій достиглого жита,
По лінії власної долі,
Іду, щоб життя це прожити.
Іду на підборах і боса,
Мій крок то важкий, то бадьорий,
Спочинку, бува серце просить,
А треба здійматися вгору.
Пройти через брід і болото,
Повз заздрість і постріли в спину,
Змішались всі «за» і всі «проти»
В розмірену, звичну рутину.
У хащах і на видноколі,
Міняючи напрям щомиті,
Сплітаються лінії долі,
Розходяться, рвуться як ниті.
Моя серед них – лезо гостре,
У шрамах і ноги, і серце,
Іду піднімаючись вкотре
І лінія долі не рветься.
Гарно! 
