(за мотивами казки «Снігуронька»)
В Мороза і квітучої Весни
Зростала славна донечка рідненька,
Від матері - красу вона взяла,
Від батька, лише, - льодяне серденько.
Прекрасна, ніжна і завжди сумна,
Снігуронька краси не відчувала,
В розкішнім замку, вічно жить могла б,
І цілим світом володарювала.
Та ось, Весна покликала дочку
І стала з нею щиро розмовляти:
Чи вічно залишатись в самоті,
А чи з людьми простими проживати?
Тепер, Снігуронька живе у бідноті,
Пряде і шиє з річки носить воду,
Не знає лиш, про ніжні почуття,
Хоч має таку гарну вроду.
Купава говорила їй не раз,
Про щастя, вірність, про палке кохання,
Та це було для неї - щось чуже,
І в душу пробиралося страждання.
Матусю, Весно, розтопи льоди,
Серця примусь по-справжньому палати,
Хай знають люди на усій землі:
Що щастя - лиш у тому, щоб кохати.
1997 р.
