...весняний ранок метушливого міста. Середньовічні вулиці залиті сонцем. Настрій залитий клеєм. Як мінімум - силікатним. А тут таке...
Вулицею йдуть двоє. Невизначеного віку мадам з ознаками колись шаленої красі, добряче пошарпаної життям. Така собі, знаєте, людська каравелла, що перепливла сім морів, пережила сімсот сімдесят сім штормів, возила морем і хор богобоязливих панянок та церковні дзвони, і ром з кокаїном, терлась боками і о комфортабельні причали найбільших світових портів, і о просочені піратською сечею дошки потаємних лагун-притонів. Волоссячко у неї фарбоване, окуляри а-ля " Люді в чьорном, Уїлл Сміт, вчора з Канн", в руці - цигарочка. Сонечко сяє, Каравелла наспівує. Поряд з нею - собака. З ознаками колишнього ердельтер'єра та колись шаленої краси, добряче пошматованої життям також... Шерсть у песика підозріло ріденька і місцями острівці голенької шкіри нагадують, що будь-яка врода - минуща... В зубах ердельтер'єр несе, вгинаючись від ваги, добрячу кістку. Кістка варта найкращого холодцю - з шматочками м'яса, свіжа і ароматна, глянеш - так і вчувається шум базару та м'ясного ряду. Сонечко сяє, песик старається. Не нести старається, а не кинутись жерти цю розкіш прямо тут, на бруківці.
Аж тут Каравелла каже до Ердельтер'єра :
- Ну, всьо, давай уже мамка понесе!
)
