ми втрачаємо час
час витрачає нас
і запиває смертями
я — це моя пам'ять
а пам’ять —
— це гілка привезена з карпат і приклеєна до стіни задля загадкового інтер'єру
вона зсихала і засмічувала робочий стіл але я не скажу цього клем
бо мені подобались її дивні дизайнерські рішення
— це радісний крик чувака над полониною шипота
котрий щойно побачився зі мною
і це ваші мокрі спини котяться униз щастям збігу випадковостей що привели сюди
— це брудний асфальт харківського парку на якому сидиш
п’ючи пиво наамфетамінених гавнарів
й слухаєш про їхню подорож з кропивницького сюди і розповідаєш
про свою
— це дужі плечі чувака котрі піднімали тебе забльованого з львівської бруківки на якій ти розвалився
і просиш аби покинули бо тут тобі і місце серед такого ж сміття як і ти
а він говорить тобі що і сам сміття
і най вас разом віднесе на сміттєзвалище таких же самих
де вітер задаватиме ритм вашого сміттєвого танку.
боже.
— це модні пісні котрі постійно міняються
і це ноти ваших голосів що підлітають ген до зірок коли співаєте їх вдосвіта
ти пригадуєш хоч одну котру ми тоді співали?
хоч однісіньку?
боже.
боже
воно усе зсипається
життя суне дужим поїздом стирає колесами спогади
час витрачає нас на цигарки київ і не залишає чайових офіціантам
раптом усе починає згасати
і я уже заледве згадаю
на що образилась ляля коли ми йшли із нею одеською трасою
чому обіцяла що ніколи більше не спілкуватиметься зі мною
хоч виконала свою обіцянку тільки через півтора року
і скільки зірок спадали додолу космічним душем
доки я картав себе за те що народився.
про що мовчала клем коли забирала речі з моєї квартири
знімаючи кожну прикрасу з величезної гілки над моїм засміченим столом
і знімаючи усі постери зі стін й усі книги з полиць
зустрівши мене з мукачева пустотою
що говорили мені чувакові дужі плечі коли ми їхали на сихів
і світло трамвайної лампочки здавалось мені найтверезішим в цьому світі
і я дякував за те що маю таких прекрасних друзів
за такого прекрасного чувака
і в моїй пам’яті він відкриває рота але лунає тільки білий шум
наче його слова випали з кишені часу доки той п’яний застібав ширинку
і він тільки алкогольно шумить у моїй голові
замість говорити останні важливі слова
бо день тверезої трамвайної лампочки
був останнім днем коли я бачив чувака живим.
іноді мені здається що я пригадую якусь пісню котру голосили до піднебесся
але тепер вона мовчить
бо ноти невпинно стихають у моїй голові
начебто час витратив усю мою пам’ять
і тепер він невпинно
невпинно запиває її смертями
скручуючи гучність пісень до нуля.
боже
а скільки усього уже провалилось у прірву
м’ясисто вирвалось з мозку частинками пазлу
потім загубилось під диваном
і більше ніколи не стане частиною мене?
час лягає на лавці у парку й дивиться на зорі
слухаючи алкогольний шум у вухах
сьогодні він витратив усю нашу пам’ять
повільно заплющує очі
засинає
і я розумію, що насправді я
— це моя втрачена пам’ять.