В селі на Чернігівщині жив собі хлопчик. Звали його Васильком. Був він дуже рухливим і допитливим. Любив слухати різні історії, які розповідали старші люди, коли збиралися в один гурт у неділю чи свята. А ще любив природу, часто ходив він з мамою, татом або й сам до річки, в поле, в луг, говорив зі світилами небесними, зі звірами лісними, з квітами барвистими, ріками грайливими, з мрійниками-деревами, з дрібними комашками та літаючими пташками. Іграшками Василько рідко бавився, живе його манило до себе. Коли хлопчику виповнилося сім літ, він пішов до школи. Батько купив йому ранець, мати – все решта, що було потрібно для навчання. Першого вересня, у свято Першого дзвоника, хлопчик одягнув нову білу сорочку, синій костюм, узяв портфелик і пішов з мамою до школи. Тато теж хотів бути присутнім на важливій для сина події, але не зміг, мусив іти на роботу, не знайшлося того, хто б міг його підмінити. Та перед виходом із дому дав напучування сину:
- Запам’ятай, Васильку, від сьогодні ти вже не малюк, ти – учень. Тепер в тебе буде зовсім інше життя, ніж було досі. Використай час, який тобі надається для нового етапу життя, з користю. Веди себе в школі так, щоб роду нашого славного козацького не зганьбити. Будь уважним на уроках, слухай учительку, вчися гарно. Як приймеш мої слова до уваги, матимеш пошану від своїх і чужих, а, може, й відомою людиною колись станеш, на весь світ відомою!
Зашарівся Василько від татових слів, усе ж зрозумів, що школа – не місце для забавок, що туди йдуть для того, щоби чогось навчитися. І хлопець старався, з перших днів опановував науку, прикладаючи чимало сил. До того ж Василькові було цікаво вчитися. В школі він завжди міг почути чи побачити щось нове. Поводив себе зазвичай хлопець достойно. Нікого не ображав, але й нікому честі своєї топтати не давав. Як треба було, то й кулаками захищався, не тільки словом. У вільний від навчання час Василь любив читати книжки, брав їх у бібліотеці – шкільній та сільській. Інколи грав із хлопцями у футбол, інколи ходив зі своїм дядьком Романом до річки ловити рибу. Здебільшого дядько ловив, а Василько спостерігав за ним і за всім, що було довкруж них. Часом хлопець бродив собі й сам приліском, лужком, говорив зі всякою живністю, яку стрічав на шляху. І вона, ця живність, розуміла його. Ну, наприклад, побачить Василько змійку, скаже їй:
- Повзи своєю дорогою, мала. Я тебе не чіпатиму, бо ти ж така мешканка нашої землі, як і я, тим самим Творцем сотворена. В тебе свої справи в цьому світі, у мене – свої.
І змійка, радісно махнувши хлопцеві хвостиком, відповзе від нього, зникне у череві високих трав. Птиці ж, повз яких проходив Василь, діяли навпаки – вони не втікали від хлопця, а стрічали радісним співом, купались в його блакитних, як безхмарне небо, очах. Пернаті бачили у Василькові свого друга. Іноді вони навіть сідали малому школярикові на плечі, на руки, гріли йому душу своїми теплими м’якими пухкими тільцями, ділилися з хлопцем своїми думками, випускаючи із дзьобиків тільки йому зрозумілі звуки.
- Люблю вас, - казав їм зворушено Василько, - і дуже шаную. Хороша у вас робота – лікувати дерева, звеселяти світ. Не кожному така роль відведена у світі.
Бджоли теж любили хлопця, кружляли довкола його шиї, сідали йому на голову, мовби Василько був не людиною, а квіткою, насиченою нектаром. Не чинили хлопцеві кривди, не впихали пекуче жало йому крізь шкіру навіть, коли тоді, колт морщив чоло.
- Працелюбні ви створіннячка! – казав їм хлопець. - Недаремно на світі живете – мед даєте. Люблю вас. Вчули від мене добре слово? Тепер летіть собі!
Бджоли усміхалися, розпускали крильця і відлітали.
Василько з усіма дітьми у класі й тими, що жили на його вулиці, був привітний, але міцну дружбу мав лише з Тимком – своїм однокласником, та Володею, який жив у сусідньому будинку і був старшим від нього на рік. З дівчат хлопцю найбільше подобалась Оленка, яка жила за три хати від нього. Очі в цієї дівчини були чорні, як терен, волосся такого ж кольору й довге, в коси гарно заплетене. Оленка була акуратною, гарно вдягалася, ходила легко й швидко, як лань лісова. А розум який мала, дарма, що на два роки пізніше вродилася від Василька! На кожне питання дівчина мала свою відповідь. Хлопець, як вона ще сама не знала букв, читав їй іноді книжки або переповідав ті, які були ним прочитані раніше, часом загадував і загадки. Олена слухала Василя з охотою, майже всі загадки їй вдавалося відгадати. Коли ж дівчинка пішла до школи й вивчила всі букви, то почала сама читати книжки й переказувати прочитане нею Василеві.
У вільний час Василько не тільки гуляв із друзями, він допомагав батькам по господарству – на городі, в саду, біля хати. Вмів і дров нарубати, і сад обрізати, дерево посадити й картоплю викопати.
Коли ж хлопець закінчив 10 клас, отримав у школі атестат про середню освіту, ще й срібну медальна додачу, то вступив до столичного вузу. Це йому вдалося зробити з першого разу. Навчався Василь на філологічному факультеті. Робив це відповідально. Читав багато книжок – навчальних і художніх. Записався до літературної студії. В якийсь момент хлопцеві захотілося спробувати власні сили у літературній діяльності. Ще бувши учнем школи, Василь написав кілька віршів, роздумів, есе, але нікому, окрім близьких друзів і мами, їх не показував – соромився. А тут раптом відчув, що це його – творити слово. Написав оповідання про деякі неординарні події, що сталися в сусідньому з його рідним селі. Через якийсь час написав ще одненьке – про будні і свята студентів вузу. І так пішло, поїхало. Хлопець добре знав англійську мову, тож став займатися ще й перекладами. Спершу перекладав статті, потім взявся за переклади віршів, оповідань. Літературна майстерність Василя росла з кожною новою написаною роботою. А коли хлопець закінчив вуз і пропрацював рік із гаком у районній газеті, то взявся за написання роману. Рік працював над ним, використав у своєму творі й деякі документальні дані. Написаний Василем роман був виданий відомим видавництвом, бо він здобув перемогу в одному з літературних конкурсів, не перше місце – третє зайняв, і все ж…. Отак став наш Василько письменником Василем. Дівчата на нього заглядалися ще й до того, як став відомим, бо гарним був парубком – високим, ставним, сильним. А ще ж як і славним став, відбою від них не мав, очима з’їдали. Ну, але ж і говорити хлопець вмів! Слова з його уст сипалися, як горох із перекинутої макітри. І всі ж мудрі, всі дотепні! Однак Василь не поспішав заводити з дівчатами близькі стосунки. Тримався від них трохи поодаль. Волі хотів, як птах, й час мати на те, щоб займатися літературою і вивчати світ. Жив він у районному містечку, працював у районній газеті журналістом.
Якось Василь на вихідні приїхав до батьків у село. Шкільний друг Тимко запросив його до клубу на дискотеку. Пішли вони й зустріли там Олену – ту, з якою Василь дружив у дитинстві. Дівчина, як виявилось, саме в той рік закінчила навчання у харківському вузі (в Харкові жила її тітка) і приїхала додому на відпочинок. Її тіло облягала модна сукня, на її ногах були туфлі на підборах, гарна зачіска й легкий макіяж вносили свій штрих до образу. «Ще красивішою стала, - подумав Василь, - як була в дитинстві». Він запросив Олену на танець. Наставила йому, коли пішла з ним танцювати, два ряди своїх білих, як перлинки, зубів й очима блиснула. У хлопцевій душі заграли скрипки. Василь пригадав окремі миті дитинства: те, як він ніс Оленку на руках, коли вона забила коліно, як він читав їй книжки, пригощав яблуками зі свого саду. Серце хлопця наповнилося теплом. Інші дівчата йому не потрібні, так, а від Олени він не відмовиться, подумав. Тільки чи вона буде зараз виявляти таку ж прихильність до нього, як це було у дитинстві? Василь мав сумніви, однак це не вплинуло на його рішення – запропонувати Оленці провести її додому. Коли після закінчення дискотеки у клубі він це зробив, дівчина без вагань погодилася йти з ним.
Довго стояли обоє біля хвіртки під небом, густо вкритим зорями, згадували зі сміхом минуле, ділились тим, що було після того, як вони вже не бачились. Рівно через п’ять місяців Василь та Олена створили сім’ю й почали жити разом у квартирі, яку він винаймав. Ще через пів року журналіст отримав власне житло. Оленка почала працювати в одній із шкіл міста вчителькою, а Василь і далі вів журналістську діяльність. Згодом він, написавши і видавши кілька книг – оповідань та романів, ставши знаним письменником не тільки в рідному краю, а й за кордоном, перебрався на проживання з дружиною й донькою до столиці України.
Письменник часто згадував свого батька, який відійшов незадовго до того, як йому, Василеві, вручили Шевченківську премію за один із його романів. «Щось таки, мабуть, побачив у мені татусь, - думав чоловік. - Недарма ж, відправляючи мене до 1 класу, казав, що я можу здобути славу, і навіть світову, правда, лише за певних умов. Здається, я ці умови виконав». «Так, - говорили літературні критики і читачі пана Василя. – Цей письменник доклав чимало сил, умінь, старань до того, щоб стати тим, ким став. А до писання, мабуть, його покликало саме Небо».
Воно кожного кличе до свого. Треба тільки хотіти почути.
ID:
799094
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.07.2018 20:13:01
© дата внесення змiн: 15.10.2023 20:44:49
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Хоч і вчинки мої незугарні!
