Текли сльози мовчки
по обличчю долівоньки.
Немов втікали доньки,
щоб заміж вийти швидше,
аби за кого :
хай чужого, не близького,
виношуючи долю
по краю прірви.
Їм дихали війни
гримасами болю...
та й захотілося на волю
до власного дому,
де мати ткала рушники,
а замість пекла сірники
до печі підносили руки.
І грілися в теплі розлуки
далекі марева пригод.
Ніхто не знає наперед
у що заплутається серце.
Похлюпує озерце
невиплаканих днів
біля лугу за селом...
й носова хустинка
як похмуре небо.
