А сьогодні вже червень сягнув за свою половину.
За вікном прохолодно, війнув свіжий ранок - озон.
Кілька тижнів назад розміняла весна хуртовину,
На вікні - моє сонце!.. Цвіте жовтим цвітом вазон.
Притулилась до шибки... Цей шум, як космічні ракети,
У мільйонному місті доріг, як в хатині - мурах.
Тут, навпроти у парку, не чутно пташині бенкети,
На зеленому кедрі зморився знеможений птах.
Скоро вже вихідні. Я так мрію гайнути на море,
Щоб зануритись в хвилях, відчути солоний прибій.
Якнайшвидше бери, обійми, таємничий просторе,
Щоб аж тіло віддалося лону - воді голубій.
Із піску золотого ввібрати енергію світла
І хай спрагло цілує настирливий вдень промінець.
А як вечір спаде на містечко спекотного літа,
Я люблю закидати у море плоский камінець.
Поки що, я до праці... Розніжилась, як ця природа.
Якнайпéрше - робота, а потім вода й камінці.
Та на думці одне: бризки хвиль, беріжок, прохолода...
І як сонце танцює ламбаду на тому кінці...
Олексо, скільки тих гріхів. 😇😅
А «великих», думаю, не маєте. 😉
Мене також якесь сумління не пускало п’ять років поїхати на море, а цього року наважилася.
Вивчаю нові слова, Олексо 
Вмієте жартувати 
