Так важко очі ті забути,
Той погляд, наче в глибину душі,
В яку вже спокій не вернути,
Там зараз тільки вітер і дощі.
Стояла, опустивши очі,
І час від часу поглядала вдаль,
Кудись повз мене, в темінь ночі,
На мене аж нахлинула печаль.
Та раптом погляди зустрілись,
Застигла усмішка в її вустах,
Велике щастя мов приснилось,
А разом з тим, водночас, дикий страх.
Така красива, наче з неба
На Землю опустилася чомусь,
Та повертатися їй треба,
Ще поки не нашкодила комусь.
В ній разом щастя і прокляття,
Її за музу вибрав не один,
Себе ж я розірву на шмаття,
Щоб бути поряд декілька хвилин.
Вона сіяла світлом сонця,
Жарким горіла полум'ям вогню,
Але для мене, незнайомця,
Була мов за віддалену зорю.
Така холодна і далека,
Трималася подалі від усіх,
Та в серці сніг топила спека,
Коли лунав її прекрасний сміх.
Я досі пам'ятаю погляд...
Давно пройшов той час, коли вона
Була так близько, майже поряд...
Тепер її я бачу лиш у снах.
Ніяк забути не вдалося
Далеко не земну її красу,
І колір осені волосся
З собою в спогадах я понесу.
21.11.19
