Не треба, не обіймай
Обійми ці були прошенням.
Не з самої душі цей рай,
Просто Твоє лиш рішення.
Знаєш, чекати його, як милості,
Десь там в ногах, а може зглянеться ?
Ні не набридло , з якоїсь дивності
Застигло те. Нічого не станеться.
Тільки вже пусто в мені,
Шкода не шкода. Нічого не має.
Те, що здіймалось лиш від одного імені
До самих кісток не пробирає.
Буде зима, а втім, буде як буде.
Стало не байдуже - я, хоча цинічно.
Ніщо у грудях твоїх до мене не збудить.
Факт, причім ще й цілком логічний.
Дратують лиш дуже мужські силуети,
Ні дотику совом тепер вже не винесу.
В мені був лиш ти, та де ти ?
Лиш раб , пожитєвого вибору-примусу.
Та знаєш, що б ти не казав не така вже погана,
На стерво рівнятись не мала потреби,
Я не господарка душ, не вершителька планів,
Тому і рабів мені зовсім не треба.
Може станеться так , що доки не згину
Буду кохати ту душу твою побиту
Тільки я знаю тепер, що нічого не винна,
Чаша печалі давно ще до мене розбита.
