Андрій повертався до міста уже надвечір. За сім годин подорожі під колесами його велосипеда лишилося більше сотні кілометрів, хоча якість дороги була далеко не найкращого ґатунку. Впродовж останніх кількох років він старався не зраджувати своїй традиції і хоча би пару разів на місяць «пропускати соточку». Саме так чоловік жартівливо називав свої велосипедні прогулянки до найближчого обласного центру і назад.
Він традиційно полюбляв поїздки в сторону Херсону, оскільки сусіди вже давно реконструювали свою частину дороги і це додавало позитивних емоцій від таких прогулянок. Коли нарешті вдасться вирватись до Європи, аби хоч трохи задовольнити спрагу за нормальним шосе, – розмірковував він, під’їжджаючи до закритого залізничного переїзду перед самим Миколаєвом.
Зупинився на узбіччі, перед шлагбаумом. Із протилежного боку уже зібралося кілька вантажівок. Зліва ледве сунув товарний потяг, а справа долинали характерні звуки меткої електрички, яка теж поспішала до міста.
Поряд зупинився новенький BMW X6. За кермом сидів імпозантний молодик років тридцяти, поряд з ним – симпатична юнка з довгим білявим волоссям. На задньому сидінні авто лежав новий, ще у фабричній упаковці, крутий велобайк, а точніше тільки його рама з передньою вилкою та рулем, бо колеса були прилаштовані окремо, за спинками передніх сидінь. Мабуть лише з магазину, – мимоволі майнула думка у чоловіка, хороші велосипеди здавна були його слабкістю.
– А ви нє боітесь виєжать так далєко от дома на етом діназаврє? – з іронічною посмішкою молодик зверхньо промовив до Андрія, вимкнувши запалення і прозоро натякаючи на його старенького «Туриста».
Білявка лукавенько хихикнула, явно поділяючи позицію свого супутника, і теж демонстративно втупила не обтяжений інтелектом погляд у Андрієву двоколісну конячину, яка за віком була практично удвічі старшою за неї.
– Ні, – коротко відповів Андрій, оскільки під кінець досить інтенсивної подорожі йому не хотілося дарма витрачати залишки сили на пусті теревені. – Мабуть дорогий «лунохід», – все-таки не втримався він, красномовно указавши поглядом на заднє сидіння авто.
– Нє бєспокойтєсь, дєдушка, на сотню ваших хватіт, – миттєво наніс укол жартівник. – Трі штукі зєльоних амєріканскіх презідєнтов, – просто розплився він у посмішці.
Нарешті проповз останній вагон вантажного потягу, назустріч якому по розбитих стиках рейок залізничного переїзду своїми металевими каблучками вже встигла процокотіти стара електричка. Невдовзі піднявся шлагбаум і круте авто жартівника зі своєю супутницею розтануло у вечірньому мороці, наостанок ще кілька разів підморгнувши чоловікові величезними червоними ліхтарями. Але не минуло і тижня як ця буденна історія несподівано отримала продовження.
Через кілька днів Андрій на своєму «Туристі» зразка восьмидесятих років минулого століття заїхав до міського саду, щоб повернути знайомцеві щойно прочитану книгу. На зворотному шляху, прямо біля центральних воріт, довелося зупинитися аби пропустити молоду жінку, яка з дитячим візочком наближалася до єдиної відчиненої хвіртки. «Стариє знакомиє!» – почув раптом чоловік зовсім поряд і, повернувши голову на голос, побачив недавнього водія-жартівника. Але тепер той був уже на своєму крутому велобайку, що за тиждень лежав без коліс на задньому сидінні його шостого ікса.
– Какая встрєча! – знову фамільярно і дещо зверхньо додав байкер, навіть не привітавшись. – Ето чудо тєхніки прошлого тисячєлєтія у вас єщьо нє рассипалось? – продовжував уже відверто глузувати він.
У Андрія на обличчі з’явилась ледь помітна сумлива усмішка, яку його старі друзі прозвали філософською. Через зарості вусів і бороди розгледіти її було майже неможливо, а зараз цьому заважав ще і пронизливий погляд його сіро-голубих очей. Він без жодного слова спокійно сканував жартівника і той зрештою не витримав такої мовчазної дуелі.
– А что, может напєрєгонкі? – знову промовив молодик задерикувато, хизуючись своїм новеньким велосипедом. – Ілі слабо? – додав він, зробивши наголос на кінці останнього слова, оскільки Андрій мовчки продовжував уважно вивчати уже його велосипед.
А подивитися дійсно було на що: карбонова рама, дискові гальма, взуті в мішелінівську кросову гуму легкосплавні ободи, на загал тридцять шість передач у двох крутих шімановських манетках, як гарантія широкого спектру можливостей для різних дорожніх умов. Іншими словами – останній зойк веломоди. Екіпіровка жартуна, від розцяцькованого шолома до розкішних кросівок зі світломузичною установкою, також відповідала високому статусу його ровера, а опис усіх її атрибутів і родзинок зайняв би ще не менше половини сторінки.
– Ти хочеш викликати мене на дуель? – десь майже за хвилину питанням на запитання спокійно відповів Андрій.
– А что, єсть самнєнія? – в тому ж дусі продовжив молодик.
– А то як же, – знову спокійно, хоча і не зовсім зрозуміло для нього, промовив чоловік. Далі з нагрудної кишені вітрівки він дістав ще один раритет, своєрідний фінський автомат Калашникова, легендарну Nokia 3310. Глянувши на дисплей і мовчки повернувши її назад, несподівано запитав, – Як тебе звати?
– Сєрж, – дещо розгублено відповів жартун, оскільки був упевнений у тому, що набагато старший за нього чоловік, та ще і на такому старому велосипеді, ніколи не зважиться прийняти його виклик, а тому все закінчиться лише публічним приниженням аборигена.
– І який же приз переможцю? – поцікавився той деталями пропозиції велофранта.
Серж дещо зам‘явся. Незважаючи на свою очевидну перевагу у віці, фізичному стані і технічному оснащенні, він несподівано відчув якусь невпевненість і вирішив фінансово унеможливити запропоноване самим же парі.
– Моя «беха». Сто штук баксов! – випалив він напівжартома і в самого від такої несподіванки серце шубовснуло аж у п‘ятки.
Хоча на той час у парку відвідувачів було достатньо, навколо запанувала цілковита тиша. Можливо то адреналін зробив свою справу і кров‘яний тиск підскочив настільки, що на якусь мить обом позакладало вуха, а можливо то їм лише здалося.
– Сто ти-сяч до-ла-ров Се-Ше-Ааа, – повільно повторив Серж, оскільки візаві мовчки продовжував дивитися на нього.
Жоден м‘яз не напружився на обличчі Андрія, лише в миттєво примружених очах на долі секунди промайнув непомітний промінець. Саме на основі променів такого спектру працює рентгенівська апаратура.
– Гаразд. Я приймаю твій виклик, – уже без паузи і зовсім несподівано для ініціатора парі твердо відповів Андрій. – Оскільки я вдвічі старший за тебе, мій кінь теж годиться в дідусі твоєму жеребцеві, умови гонки викладу я, – додав він безапеляційно.
Тричі повторений займенник «я» для більш спостережливої і проникливої людини міг би дати достатньо інформації стосовно особливостей характеру і досвіду суперника, але велофрант не звернув на це належної уваги.
– Давай, єслі ти нє будєш требовать сєбє какіх-лібо прєімуществ, – погодився він не без помітних вагань, спонтанно перейшовши на «ти».
– Тоді слухай умови парі, – спокійно продовжував Андрій. – Формат – марафон без обмежень у часі аж до припинення однією із сторін руху чи визнання своєї поразки, чиєїсь фізичної неможливості продовжувати гонку або втрати візуального контакту з провідником. Швидкість перегонів задається останнім. Провідник – я. Зупинки: технічного характеру тривалістю до п‘яти хвилин – на вимогу одного із учасників через кожні дві години; привали – до тридцяти хвилин через кожні шість годин, а також: на заборонний сигнал світлофора, при проколі шини чи поломці велосипеда, іншому форс-мажорі – по фактично-необхідним затратам, в т.ч. для ремонту, але не більше п‘ятнадцяти хвилин на кожен випадок, – Андрій говорив неголосно, але упевнено і чітко. Поступово очі Сержа ставали все більшими і більшими. – З собою можна брати без обмежень: воду, їжу, медичну та вело аптечки, інструмент, телефон, запасну і теплу одежу тощо. Користування послугами третіх осіб під час гонки забороняється. Стартуємо звідси, завтра рівно о шостій. Маршрут: Миколаїв – Дніпро – Харків – Полтава – Київ – Одеса – Миколаїв. Гадаю цього вистачить. Неявка на старт означає програш. Скасування парі чи зміна його умов можливі лише за попередньою обопільною згодою учасників. Приз переможця – сто тисяч доларів США чи підтверджений належним чином інший матеріальний актив не менше зазначеної вартості. Розрахунок безпосередньо після закінчення гонки, – так же чітко закінчив чоловік.
Можливо очі візаві од неприхованого перфекціонізму Андрія і зовсім би повилазили із орбіт, якби той нарешті не зупинився. Однак з викладених умов парі жартівник не міг заперечити жодного пункту з підстав його дискримінації, оскільки для цієї ситуації всі вони були абсолютно рівноправними і коректними. Тому на пропозицію чоловіка вони направилися на літню площадку кафе, що ще працювало прямо на території парку, і хвилин за двадцять уточнили деталі та оформили угоду на папері.
Спочатку писав Андрій, оскільки він був автором, а також, зважаючи на характер його діяльності, мав при собі папір і ручку. Тим часом Серж заспокоївся і, розуміючи, що по всім параметрам перевага на його боці, неспішно переписав досягнуті домовленості, поставив дату і підпис, після чого суперники обмінялися документами. На перешкоді оформлення парі могло стати питання ідентифікації осіб його учасників, але обидва мали при собі банківські картки з фото.
– Дякую, – із сумливою посмішкою чемно сказав Андрій, поклавши свій екземпляр угоди до сумки. – Не спізнюйся. Чекаю не більше п’яти хвилин. Старт має відбутися за будь-якої погоди.
У відповідь Серж тільки мовчки кивнув головою. На цьому вони і роз’їхалися.
* * *
До центральних воріт міського саду Андрій під‘їхав хвилин за десять до шостої. Потрібно було ще вирішити питання з експертизою призу. Молодик із солідним рюкзаком за плечима уже чекав на нього. Наплічник чоловіка був удвічі меншим. Стримано привітавшись, вони присіли на крайню лавку. Серж витяг зі свого ранця солідний прес із десяти бандеролей по сотні стодоларових банкнот у кожній. Пересвідчившись у наявності стандартної банківської упаковки та відповідного маркування, Андрій мовчки кивнув головою, після чого гроші подолали зворотній шлях. На запитальний погляд візаві чоловік показав кулак своєї правиці.
– Ти что, мнє угрожаєш? – недобре посміхнувшись, Серж уже було став підійматися на ноги.
– Не нервуйся, дивись уважно, – спокійно промовив Андрій і розчепірив пальці майже у того перед носом.
Лише тоді суперник звернув увагу, що на одному з них красується масивний золотий перстень із величезним діамантом овальної форми. Хоча він досить добре розбирався в коштовностях, але таких великих і чистих камінців ще бачити не доводилось. Серж близько хвилини прискіпливо розглядав камінь, який важив щонайменше чотири карати, поступово приходячи до тями.
– І что тєпєрь, іскать ювєліра? – нарешті видавив він із себе протяжно.
– Ні, – без зайвих слів сказав Андрій і простягнув тому складений у кілька разів аркуш паперу.
– Что ето? – зі здивуванням запитав Серж, беручи папірець.
– Читай, – коротко, але упевнено, кинув Андрій.
Молодик розвернув аркуша і став читати експертний висновок загальновідомої ювелірної компанії про те, що вартість лише одного діаманта була еквівалентна ста п‘ятдесяти тисячам доларів США. Внизу три підписи, кругла печатка і фото прикраси, яка звабливо пускала зайчиків прямо йому в очі з середнього пальця чоловіка.
– Всьо понятно, нікакіх возраженій, – дещо збентеженим голосом знову процідив Серж. – У мєня прєдложеніє – давай аставім мої дєньгі і твой перстєнь в городє. Нє таскатца же с німі по дороге…
– Я проти! – коротко відповів Андрій, а побачивши подив у очах суперника, додав, – Якщо хочеш, можеш покласти свої гроші в мій наплічник. Безпосередня присутність призу, на мою думку, буде тільки додавати інтриги в процес перегонів та вносити в них живий інтерес.
Чоловік зняв перстень і, акуратно завернув його носову хустину і поклав до лівої нагрудної кишені вітрівки, після чого одів на руки шкіряні велосипедні пальчатки, ціна яких в кілька разів перевищувала вартість його велосипеда. Більше аргументів у молодика не знайшлося і обоє рушили в напрямі Баштанської траси.
У такий ранковий час транспорту було мало і новоствореній мікрокоманді не склало значних зусиль без пригод залишити Миколаїв.
За умовами парі Сержу потрібно було триматися Андрія, який на власний розсуд задавав темп руху. В місті молодик рухався слідом на відстані кількох метрів, щоб не відстати на світлофорі, а коли виїхали на трасу, розрив поступово збільшився майже на порядок.
Стояла чудова осіння погода. На півдні жовтень для велопрогулянок чи не найкраща пора. Уже не жарко, але ще і не холодно. Андрій напередодні увечері подивився прогноз. За маршрутом руху помірна хмарність, без опадів, незначний боковий вітерець. Схоже метеочарівники цього разу не помилились, кращої погоди годі і бажати, – відзначив він подумки.
Вчора перед сном він розмірковував над стратегією і тактикою цієї гонки, зважував наявні плюси і мінуси. На перший погляд останніх було значно більше: молодий вік, фізичний стан, технічне оснащення – здавалось би, всі переваги на боці суперника. В той же час дещо надмірна вага, відсутність належного досвіду і манера їзди давали підстави вважати, що велоперегони – не саме сильне місце суперника. До того ж так званий «Гірняк», на якому рухався Серж, хоча і був майже останнім словом техніки, але призначався для їзди в дещо інших умовах. От ганятися з ним степами і перелісками України на своєму «Туристі» Андрій би не наважився. Але на асфальті його старичок в цій, певною мірою, авантюрі уже майже нічим тому диву не поступався.
Останньому сприяли як шосейні шини з мілким малюнком протектора, так і більший, принаймні на кілька дюймів, діаметр коліс «Туриста», що в сукупності знижувало його коефіцієнт тертя при коченні. Якщо на незначних відтинках шляху це не дає помітної переваги, то на великій відстані воно може бути одним із суттєвих чинників, що впливають на загальний результат. А ще, в минулому він дещо реконструював свого коника, замінивши руль, сідло, манетки з тросиками, зірочки передач і педалі на сучасні, а рік тому – і заднє колесо. Звичайно, металева рама – це не пластикова, а дванадцять передач – не тридцять шість, але при їх умілому використанні для комфортної і динамічної їзди по трасі цього цілком вистачає. Крім того, тими байківськими наворотами ще потрібно вміти добре користуватися, оскільки коробку-автомат для нього поки що не придумали.
Переважно такими думками була зайнята голова Андрія і після виїзду на трасу. Залежно від навколишніх умов і дорожньої обстановки, він рухався з прийнятною для себе швидкістю в 15-20 кілометрів. Дотримання візуального контакту входило в обов‘язки суперника, а тому він лише час від часу повертав голову назад. А ще Андрієві було очевидним те, що цей поєдинок триватиме не одну і не дві години, а переможе той, хто не тільки виявиться сильнішим фізично і морально, але і правильно поєднає стратегію з тактикою, зважаючи на всі фактори об‘єктивного і суб‘єктивного характеру. Можливо для виявлення переможця знадобиться цілий десяток годин, а можливо і не один. Тому, окрім візуального контролю за характером навколишньої дорожньої обстановки та поведінкою суперника, його постійна увага була зосереджена на оперативному моніторингу свого фізичного стану. Більш за все його турбувало питання, чи вистачить для перемоги трьох літрів води і п‘ятої точки опори.
Спочатку їхали мовчки. За містом Серж відпустив Андрія майже на пів сотні метрів уперед і лише тримав у полі зору. Благо те йому вартувало мінімальних зусиль, оскільки ця ділянка дороги не мала крутих поворотів і перепадів, та і транспортних засобів у попутному напрямку було мало. Як не як вихідний. Одначе відставати на більше він не наважувався, тому що суперник систематично контролював його присутність.
Менш ніж за годину Сержу набрид такий темп руху, оскільки парі могло затягнутися надовго, а це не входило в його плани. Він був упевнений у своїй перевазі і остаточній перемозі, а спокуса легкої поживи у вигляді досі небаченого призу спонукала його активніше тиснути на педалі. Тому невдовзі він догнав Андрія і щільно сів йому на колесо, намагаючись своєю присутністю морально примусити чоловіка прискоритися. Коли ж суперник залишив той маневр поза увагою, він став намагатися досягти мети іншими зусиллями.
– Маестро, ви єщьо случайно нє уснулі? – кинув він першого камінця, знову перейшовши на «ви». Не отримавши відповіді на своє риторичне запитання, Серж продовжив, – Баюсь, что нас скоро будуть абганять і карови, которих во-он уже гонят на пашу.
Потім у хід пішли пропозиції на кшталт підживитися прихопленою ним шоколадкою чи енергетиком, взяти на буксир та інші гострі, на його погляд, репліки, які Андрієм повністю ігнорувались. Коли ж Серж починав утрачати надію на позитивний результат і знижував інтенсивність колючого обстрілу, той час від часу кидав суху скіпку в багаття молодецького запалу у вигляді короткого запитання чи дошкульної репліки, як то: «І це все?», «Та й тільки…», «Глянь у люстерко!», «Час покаже…» тощо. Такі провокативні дії чоловіка мали відповідні наслідки і байкер ще протягом майже години старався досягнути своєї мети, але даремно.
Десь тільки перед Баштанкою він остаточно облишив розминати свого язика, дещо збільшив дистанцію і став полоскати горло з об‘ємної пластикової фляжки, яка за допомогою спеціальних кріплень була припасована до рами його байка. Затим у хід пішов інший допінг у вигляді цукерок, шоколадок, печива та подібних смаколиків.
Це добре, – мелькнуло у Андрія, коли він вкотре повернув голову назад. – Далі буде веселіше, – посміхнувся собі у вуса і трохи додав швидкості.
Місто Баштанку вони проїхали без пригод і у більш високому темпі. Андрій добре розумів, що систематична зміна швидкості для непідготовленої особи теж матиме свої негативні наслідки. Як би там не було, але тільки наприкінці четвертої години руху Серж озвучив вимогу про короткочасну зупинку.
– Нада атлить! – коротко долинуло до Андрія із-за спини.
– Гаразд. Через триста метрів, біля кущів, – не забарився він з відповіддю.
Зупинившись, обидва без зайвих слів залишили коней на узбіччі, біля дорожнього знаку «Ремонтні роботи», і похапцем розійшлися прилеглими заростями. Водночас Андрій нагадав про п‘ятихвилинний ліміт і попередив, що більше чекати не буде. Рівно через п‘ять хвилин він осідлав свого «Туриста» і браво рушив під гору. Через кілька секунд із гущавини вискочив і Серж, одягаючи по дорозі наплічника, хутко скочив у сідло свого байка і енергійно закрутив педалями.
Ось тут, на підйомі, у нього перевага, – майнула думка у Андрія. – Все-таки тридцять шість передач – це не дванадцять… – і знову сумлива усмішка ковзнула по його вустах, але він упевнено додав сили, щоб не втрачати темпу.
Коли наприкінці шостої години руху на горизонті показався Новий Буг, чоловік знову почув ззаду «Абєд!» Нічого не говорячи, він звернув на узбіччя і зупинився під однією з крислатих акацій, що по обидва боки оточили дорогу в цьому місці. Невдовзі до нього підкотився і Серж. Звіривши годинники і знявши наплічники, обоє мовчки повалилися прямо на суху траву, поряд з велосипедами. У них було пів години для відпочинку, харчування і задоволення решти нагальних потреб.
Цілих тисяча і вісім сотень миттєвостей! – задоволено подумав Андрій, розкинувши ноги і руки в різні боки. Полежавши так нерухомо кілька хвилин і відчувши запах ще досить теплої у цей час південної землі, він перевернувся на бік, дістав із бокової кишені свого невеликого, акуратного ранця пластикову пляшку з мінералкою, відкрив її і ретельно прополоскав у роті, після чого проковтнув цінну вологу. Повторивши аналогічну процедуру ще кілька разів, чоловік знову ліг на спину, випростав руки вздовж тулуба і, дивлячись мовчки у майже безхмарне небо, спробував максимально розслабитися. Ще через пару хвилин, поставивши на таймері свого телефону число десять, закрив очі і подумки поринув у смарагдову глибочінь теплого моря. В цей час неподалік Серж діставав зі свого рюкзака якісь харчі і розкладав їх прямо на траві.
Майже через мить, як здалося Андрієві, пролунав дзвінок, сповіщаючи про закінчення відміряних десяти хвилин. Чоловік бадьоро піднявся на ноги, ще випив води, зробив декілька нескладних фізичних вправ для релаксації м‘язів, витер руки вологою серветкою і, діставши пару солідних бутербродів з шинкою та сиром, зручно вмостився біля стовбура дерева та заходився ретельно їх пережовувати, поступово наповнюючи організм такою необхідною йому зараз енергією і поглядаючи час від часу на годинника. Все це забрало ще близько десятка хвилин. Від погляду Андрія не сховалося, що Серж уже закінчив обід і насолоджувався гарячою кавою із пузатого термоса. Так тримати! – подумки привітав він його дії і поспішив у кущі, оскільки часу залишалось менше п‘яти хвилин. Повернувшись, чоловік енергійно зібрав свого наплічника, перевірив роботу ліхтарика та заднього червоного маячка і секунд за десять до закінчення обумовленого часу був готовий продовжувати рух.
– Может єщьо мінут дєсять атдахньом? – уже без іронії запитав Серж, завершуючи пакувати рюкзак, але побачивши, що Андрій стрибнув на свого «Туриста», чимдуж одягнув того на плечі і теж пришпорив свого байка. Відтепер його категорична упевненість у своїй швидкій перемозі стала поступово блякнути, рештки бравади принишкли, а згодом і зовсім заховалися десь далеко усередині.
Далі рухалися мовчки, без пригод. Серж постійно тримався приблизно за десяток метрів позаду. Перед самою Казанкою продзвенів двогодинний сигнал таймера і Андрій зупинився уже за своєю ініціативою. Так же мовчки побігли в кущі, а затим дружно поповнили запаси вологи в організмах і за кілька хвилин уже крутили педалі в сторону Кривого Рогу. Ще через дві години, дістались перехрестя на аеропорт. Перед самим містом злагоджено, майже без відхилень, повторили процедуру попереднього сценарію, тільки вже у променях надвечірнього сонця, що починало сідати за досить високі, стрункі дерева лісового масиву.
Ще добра година пішла на переїзд Кривого Рогу. Хоча швидкість упала і Серж намагався триматися неподалік, але на одному із останніх перехресть йому все ж не вдалося встигнути за провідником, а інтенсивний рух транспорту в поперечному напрямку просто не дав йому проскочити на червоне світло. Своєчасно помітивши це, Андрій знизив швидкість майже до нуля і дав наздогнати себе супернику, наочно продемонструвавши, що інший метод вирішення парі для нього неприйнятний. Разом з тим Серж теж не залишив поза увагою цей момент і його впевненість у своїй остаточній перемозі стала ще менш категоричною і однозначною.
Виїхали за місто уже в сутінках. За об‘їзною, коли закінчилося зовнішнє електричне освітлення, довелося включати ліхтарі. Зупинилися по команді Андрія. Спереду у нього був звичайний акумуляторний ліхтарик, а позаду – спеціальний проблисковий маячок червоного кольору. У Сержа все було на значно вищому рівні – і передня фара як чайне блюдце, і світломузична установка позаду солідніша. Вся процедура зайняла не більше пари хвилин, та на подальший темп руху це суттєво не вплинуло. На загал середня швидкість упала і складала в районі 10-12 кілометрів. Давалась взнаки не тільки темрява, але уже і фізична втома.
Коли приблизно за годину пролунав черговий зумер хронометра, обидва зупинилися як по команді десь на околиці невеликого придорожнього села. Повезло, в пару десятках метрів від дороги справа, під молодим деревом, в променях поодинокого ліхтаря ледь виднілася невелика копиця сіна, а до першої хати було метрів сто. Не змовляючись, обидва залишили своїх коней на краю кювету і подибали до стіжка.
Десь у глибині двору найближчої будівлі загавкала собака. Тут же їй відповіла інша, далі ще. Назустріч проїхала фура, друга, але інтенсивність руху поступово падала. Хоча погода і була ще досить теплою, та лягати розпаленим на землю Андрій уже не ризикнув. Брати сіно на підстилку з копиці – теж не наважився. Він добре знав йому справжню ціну ще з дитинства, коли разом із мамою граблями збирав докупи скошену батьком свіжу траву, допомагав вантажити її на гарбу та сушив удома, за городом. Затим старшокласником, нарівні з батьком, ходив уже з косою нелегкими травневими покосами та червневими отавами, а потім клав скирти. Тому, встановивши таймер мобілки на пів години, Андрій мовчки сів прямо під копицю, прихилившись до неї спиною. Серж тихо наслідував його приклад, більше не намагаючись жартувати чи спілкуватися.
Процедура першого привалу була відтворена майже дзеркально. Хіба що дрімати довелося сидячи і до вітру не треба було бігти далеко. Невдовзі напроти них зупинився мікроавтобус, водій якого, опустивши бокове скло, запитав, чи правильно він їде на Софіївку. Окрім того, Серж не так активно налягав на харчі, хоча пив більше. Покінчивши з термосом кави, він дістав велику пляшку «Кока-коли», що не могло не викликати посмішки у суперника, але ніч благородно закрила її собою.
А ще байкер не міг бачити дещо саркастично-співчутливої усмішки Андрія, коли з метою відновити баланс вологи в організмі той широкою морською ходою пошкандибав у темряву. Стало очевидним, що навичок їзди на велосипеді у спаринг-партнера явно не вистачає, а на далекі дистанції – тим паче.
Незважаючи на свій доволі великий досвід і те, що рано вранці він обачно замінив спортивне сідло свого «Туриста» на більш м‘яке, прогулянкове, дві сотні подоланих кілометрів добре далися взнаки і Андрієві. Все частіше, особливо на спусках і підйомах, доводилось крутити педалі прямими ногами, дозволяючи сідничним м‘язам дещо перепочити. Що робив Серж у цьому сенсі, йому не було видно, але побачене зараз із великою імовірністю давало підстави припустити – надовго того не вистачить. Це тільки додало упевненості Андрієві.
Коли пролунав сигнал таймера він рішуче піднявся для продовження подорожі, перед тим запропонувавши байкеру набрати свій номер телефону.
– Зачєм? – здивувався той.
– На той випадок, якщо ти знову не встигнеш перескочити перехрестя на зелений сигнал світлофора чи подібної ситуації. Ніч уже надворі… – пояснив Андрій.
Мабуть ці аргументи виявилися досить переконливими, бо Серж відразу дістав із кишені крутих спортивних штанів такий же крутий смартфон і мовчки набрав запропонований візаві номер. З часом його впевненість у загальному успіху падала все нижче і нижче. Він уже смутно уявляв, як доторкнеться своєю п‘ятою точкою опори до сідла велосипеда, а якийсь спокусливий голос віднедавна взагалі почав тихенько нашіптувати на вухо – Ну, скажі всєго адно лишь слово і твоі мукі вміг закончатся… Тільки страх утратити своє авто, а саме під його заставу він отримав гроші для парі, ще зупиняв його від цього кроку.
Діждавшись вхідного дзвінка, Андрій вголос розбірливо прочитав номер абонента і не чекаючи відповіді, скинув виклик. Далі він набрав на таймері дві години, сховав слухавку до кишені, одягнув наплічника, включив освітлювальні пристрої, сів на велосипед і, не обертаючись назад, досить впевнено рушив у напрямку Дніпра, до якого залишалося ще більше сотні кілометрів. Обернувшись через пару хвилин по тому, за кілька десятків метрів він побачив ліхтар байкера. Гаразд, тепер вся увага уперед, мені обов‘язково потрібно протриматися до сходу сонця, – подумав він і рішуче натиснув на педалі, додаючи темпу.
Середня швидкість дещо виросла, але менш ніж за годину упала знову і складала не більше десяти кілометрів. Так ми до ранку до міста не дотягнемо, – мигнула думка. А навіщо нам Дніпро? – знову відгукнулося в голові у Андрія. Тепер уже можна зовсім не спішити. Час працював на нього. Переможе той, хто загартованіший, у кого міцніша сила волі, – знову кружляли в голові непосидющі думки.
Наступна година для Андрія показалась як на війні – за три. Все більше турбували сідничні м‘язи. Через фізичну втому починало хотітися спати. Ось тут і стали в нагоді завбачливо прихоплені пігулки глюкози та аскорбінки, які він переклав з наплічника до куртки під час другого привалу, біля стіжка. А ще досить ефективно діяли шматочки чорного шоколаду без цукру, покладені ним тоді ж до іншої кишені. В останні пів години він навіть не намагався контролювати швидкість, яка ще помітно впала. Єдиною метою було час від часу тримати в полі зору ліхтар Сержа, відстань до якого уже складала кілька сотень метрів і поступово росла. Для цього Андрієві інколи доводилось повільно розвертатися прямо посеред дороги, аби не втратити рівноваги і не упасти. Часом йому навіть здавалося, що суперник взагалі стоїть на місці.
Коли сигнал таймера сповістив про закінчення чотирнадцятої години руху, Андрій зупинився на узбіччі. Небо щільно укрилося хмарами, а тому розгледіти можна було тільки фари авто, що інколи пролітали мимо, та ліхтар Сержа, коли він не ховався за поворотом дороги чи між складками місцевості. Проїжджих машин було небагато і, скориставшись повною темрявою, Андрій дозволив собі сходити до вітру прямо з уступу кювету, абсолютно не ризикуючи привернути чиюсь увагу. Потім він попив води і витяг телефон. Годинник показував 21 год. 20 хв.
Ліхтаря суперника видно не було і Андрій поволі пішов правим краєм асфальтобетонного покриття в напрямку Дніпра, тримаючи велосипед лівою рукою і залишивши ввімкнутою лише червону блимавку. Скільки так минуло часу, він не знав. Можливо десять, п‘ятнадцять чи двадцять хвилин, але точно набагато більше передбачених п‘яти. Декілька разів зупинявся і дивився вслід поодиноким зустрічним машинам, намагаючись у світлі їх фар розгледіти позаду Сержа з його байком, але з того нічого не виходило. Пару раз він робив це у повній темряві, сподіваючись побачити світло його доволі потужного ліхтаря, та знову безуспішно.
Андрій уже не знав, як йому краще вчинити. Він вкотре зупинився, дістав з кишені телефон і подивився на годинник. Той показував за хвилину двадцять другу, тобто з моменту останньої технічної зупинки минуло майже сорок хвилин. Знайшовши номер Сержа, він натиснув на клавішу виклику. Слухавку ніхто не брав. Чоловік повторив виклик, але так же безуспішно, і тільки після третьої спроби він помітив силует велосипедиста, що неспішно доганяв його по крайці асфальту. Одночасно з тим до його вух долинула мелодія власного виклику зі смартфона суперника, яка через мить обірвалася. Хороше чутно, мабуть скоро піде дощ, – майнула думка. Не минуло і хвилини, як Серж зупинився біля Андрія, похитуючись ніби п‘яний.
– Що трапилось? – здивовано запитав той. – Чому без світла?
– Упав, розбив ліхтар, – стомлено, але несподівано уже українською, пробурмотів суперник. Весь його вигляд вказував на форс-мажор.
– А світломузична установка чому не працює? – підозріло поцікавився Андрій, голос якого звучав значно впевненіше.
– Не знаю, не звернув уваги. Може батарейка сіла… – продовжував так же українською бубніти візаві.
Андрій зняв зі свого велосипеда ліхтар, увімкнув його і оглянув його колегу на байку. У того дійсно було розбите скло, а на тильній частині кисті лівої руки Сержа через розірвану рукавичку виднілися свіжі криваві подряпини.
– Давно? – кивнув на пошкодження чоловік.
– Може з пів години тому, – якось невпевнено продовжував байкер і неозброєним оком було видно, що він чомусь нервується.
– Кістки цілі? – продовжував цікавитися Андрій.
– Ніби так, – знову нерішуче відповів той.
Чоловік поклав свого «Туриста» біля відкосу і з ліхтарем став обходити «Гірника». Оглянув його задній проблисковий маячок, який виявився цілим і запрацював у штатному режимі, тільки-но він натиснув на клавішу вмикача.
– Дивно… – якось задумливо промовив Андрій. – А чому не зателефонував?
Серж зовсім знітився. Став говорити, що розгубився, що спочатку намагався полагодити ліхтар самотужки, потім кинувся навздогін, що дуже нервувався з приводу можливості зарахування йому технічної поразки…
– Гаразд, – зупинив його Андрій, – заспокойся. Якщо б я хотів перемоги за технічними умовами, то міг би це зробити ще у Кривому Розі, коли ти не встиг перетнути перехрестя. Чи не так?
– Так, – мимоволі вихопилося у Сержа.
– Можеш рухатися далі? – запитав спокійно Андрій, а про себе відмітив, що його суперник насправді ніякий не байкер, а банальний байкар, і в цьому парі вже потрібно ставити крапку. Достойну, жирну крапку.
– Так, можу, – майже видавив із себе молодик.
– Тоді тримайся за мною на відстані кількох метрів. Я буду їхати повільно. В разі чого – відразу ж гукай. Домовились?
– Так, – знову майже приречено, але досить чітко, промовив байкар. В його тоні не було і натяку на якісь жарти чи оптимізм.
Андрій підняв свого залізного коня і, відчуваючи присмак уже недалекої перемоги, майже скочив у сідло. Він дотримувався свого слова і не збирався щосили тиснути на педалі, але і волочитися зі швидкістю пішохода наміру не мав. Так вони проїхали не менше години і подолали орієнтовно десяток кілометрів шляху, перш ніж до нього долинув глухий звук падіння із синхронним зойком Сержа. Зупинившись майже миттєво, він побачив того розпластаним на узбіччі дороги поряд зі своїм байком.
– Пропоную зупинитися на півгодинний відпочинок, – несподівано лібералізував свою позицію стосовно умов парі Андрій і підійшов до Сержа, який не робив жодних спроб підійнятися.
– Я згоден, – відразу майже простогнав той, не заставляючи суперника повторювати сказане двічі.
Андрій поволі зняв наплічника і, поклавши свого «Буцефала» поряд та спустивши ноги прямо в кювет, присів поблизу. Діставши останню, майже порожню пляшку, він повільно, з невимовною насолодою зробив кілька добрих ковтків, неспішно смакуючи ними кожним окремо і всіма разом.
– В тебе є що пити? – раптом запитав він у байкаря.
– Ні, з останньою вологою я покінчив після того, як розбив ліхтар, – сумно зізнався той, опустивши очі.
Андрій уважно подивився на нього, ніби хотів щось запитати чи сказати, а потім мовчки розкрив свого наплічника, знайшов один з двох завбачливо прихоплених паперових стаканчиків, вилив до нього залишки своєї води і простягнув супернику, який продовжував лежати нерухомо. Із помітним зусиллям той підняв голову і в округлених очах байкаря чоловік побачив щире здивування. Мабуть тому ніяк не вдавалося осягнути, як цей «дєдушка», якого він ще вчора не вважав повноцінною людиною, над якою відверто потішався, навіть збиткувався, і яку збирався просто обібрати, будучи на двісті відсотків упевненим у своїй перемозі, ділиться з ним останніми краплинами своєї води, незважаючи на те, що спір остаточно не завершено і попереду може трапитися будь-яка несподіванка, навіть у разі виграшу цього дивака.
Але почуття спраги перемогло. Серж тремтячими руками взяв паперовий стаканчик і, незважаючи на коронавірусну пандемію, жадібно опорожнив його до останньої краплі. Його не зупинило навіть те, що до цього Андрій пив прямо з пляшки. Байкар поглинав ті залишки вологи сумнівного походження і стану з такою жадібністю, ніби то була джерельна роса чи вода з антарктичного льодовика, доставленого спеціально для нього прямо з Південного полюса, а її ціна складала не менше сотні баксів за пляшку.
– Що будемо робити далі? – запитав Андрій, піднявшись на ноги через пів години і наочно демонструючи свою готовність продовжувати гонку.
Серж сидів мовчки, опустивши голову на груди, але підійматися не поспішав, а тому чоловік повторив своє запитання і нагадав, що фактична відмова від продовження руху буде розцінюватися як визнання поразки зі всіма передбаченими угодою наслідками.
Тоді Серж зібрав останні зусилля, підвівся на ноги, мовчки заліз на свій байк і, зціпивши зуби, повільно поїхав у північно-східному напрямку. Накинувши наплічника, Андрій поставив таймер на дві години, доволі легко сів у сідло і подався слідом.
– Я за тобою! – гукнув він супернику, вирішивши змінити тактику.
Сівши байкареві на колесо, Андрій фактично віддав йому роль провідника. В цій ситуації то була єдина можливість постійно тримати суперника в полі зору, а що така необхідність існувала, він уже не сумнівався. Швидкість руху коливалась в районі шести-семи кілометрів на годину і навіть пішохід міг скласти їм компанію. Андрій розумів, що разом з останніми фізичними силами противник невпинно втрачає і надію виграти парі, але робитиме все, щоб не віддати грошей. Справу буде вирішено ще до зумера таймера, – мелькнула думка. Він навіть не підозрював, як тоді помилявся.
Серж іноді майже зупинявся і тоді траєкторія руху його байка нагадувала пологу синусоїду. Слава Богу, що справа не доходила до сюрплясу, а то б терміново потрібно було відновлювати старі навички, – подумав Андрій, завмираючи на місці на якусь мить. Але безкінечно так продовжуватися не могло. Десь за годину, коли вони проминули досить крутий спуск і стали вибиратися на гору, приблизно в пару сотнях метрів до її вершини, байкар несвоєчасно переключився на понижену передачу і через брак сили таки зовсім зупинився, а за секунду-другу завалився на правий бік. Добре, що він упав на узбіччя, а то водій зустрічного авто із-за обмеженої видимості навряд чи зміг би своєчасно його розгледіти на швидкості.
Під‘їхавши ближче, Андрій не відмовився від нагоди спробувати відновити свої навички в трекстенді. Хоча йому і вдалося простояти на місці не більше п‘яти секунд, та для цього випадку то було зовсім непогано.
– Допомога потрібна? – запитав він.
– Ні, – буркнув Серж.
– Тоді підіймай свою дупу і поїхали далі, – рішуче промовив Андрій, але той і не поворухнувся. – Якщо не можеш або не хочеш їхати, то так і скажи. Віддай гроші і розбіжімося, – не менш категорично продовжував чоловік.
Слово «гроші» магічно подіяло на суперника і той активніше став подавати ознаки життя, а за хвилину-другу піднявся, з великими зусиллями забрався на велосипед і чи не на найнижчій передачі таки посунув нагору.
Андрій знову їхав позаду. Його позиція, хоча це і не відповідало вимогам Правил дорожнього руху, давала можливість досить безпечно крутити педалі з вимкненим переднім ліхтарем, який добряче вже підсів, а до ранку здох би напевно. Але цього не трапилось, бо невдовзі супротивник вибився із сил настільки, що зовсім утратив орієнтацію в просторі. Під час чергового спуску, коли швидкість суттєво збільшилась, він поступово став забирати вправо і виїхав на узбіччя. Зрозумівши, що то не для зупинки, Андрій закричав, попереджуючи про небезпеку, але було уже пізно. Фактично некерований своїм господарем байк, діставшись краю урвища, під гострим кутом з усього маху пірнув донизу. За кілька секунд, зробивши декілька кульбітів, вони приземлились на дні глибокого кювету.
Андрій загальмував так швидко, наскільки зміг, кинув на узбіччі свого «Туриста» і майже на п‘ятій точці спустився вниз. Зробити це було не дуже складно навіть в темноті, оскільки на цій ділянці дороги нещодавно скінчилась реконструкція і рівні, стрімкі, під кутом майже в сорок п‘ять градусів, схили оновлених придорожніх кюветів ще не встигли покритися заростями. Це у великій мірі спасло Сержу життя, оскільки при падінні на його шляху не трапилось нічого такого, що могло б спричинити смертельну травму.
Поверхово оглянувши візаві, який лежав вниз обличчям, не подаючи ознак життя, Андрій не став його чіпати, побоюючись можливої травми хребців шиї, а дістав із медичної аптечки нашатирний спирт, намочив ним шматок вати і миттєво тицьнув постраждалому під ніс. Через кілька секунд молодик став приходити до тями, крутячи головою і намагаючись вільною рукою відвести ті пахощі подалі від себе. Іншу руку він притис до землі тулубом свого масивного тіла. Ще кілька хвилин знадобилось Сержеві для того, щоб остаточно оговтатися і зрозуміти, що з ним трапилося.
– Як ти, їхати далі зможеш? – стандартно запитав його Андрій.
– Нєт, нє магу, – майже проскиглив той знову російською. – Всьо прієхалі, больше нє магу… і нє хачу, – продовжував скиміти байкар.
– Тоді віддавай програш і відпочивай, – твердо сказав Андрій.
– А дєнєжек то нєту, – раптом єхидно заявив суперник і на його обличчі з‘явилася відверто-неприємна посмішка, яку можна було розгледіти навіть у темряві.
– Як немає? – здивувався Андрій. – А куди ж вони поділись?
– Тю-тю, патєрялісь, – в голосі суперника знову з‘явились нотки зверхності і навіть презирства.
– Звідки ти знаєш? – вихопилось у Андрія, але той мовчав. – Давай гроші, а то… – не встиг він закінчити фразу.
– А то чіто? – перекривив його Серж, який уже оговтався настільки, що знову міг збиткуватися.
– А то сам візьму, – закінчив свою погрозу Андрій і потягся рукою до рюкзака суперника.
– Нєт праблєм, – той, уже сидячи, сам зняв свого речмішка і кинув його чоловікові під ноги. – Пажалуста!
Андрій мовчки повідкривав усі застібки і витряс уміст рюкзака на землю, прямо перед Сержем. Потім увімкнув свій ліхтарик і уважно оглянув речі. Грошей не було.
– Ну, что, убєділся?! – посмішка переможця вінчала обличчя байкаря.
Андрій без жодного звуку неспішно зібрав медичну аптечку, яка валялася поряд, поклав її до свого наплічника і, одягаючи його на ходу, повільно подряпався наверх. Вибравшись на дорогу, він повернув свого «Туриста» на сто вісімдесят градусів і потихеньку пішов проти руху в сторону Кривого Рогу, подумки перебираючи в пам‘яті події останньої доби. Хвилин через п‘ять він з розгону раптом скочив у сідло і невдовзі сховався у темряві. Тільки поодинокі зорі, що знову стали визирати із-за поріділого хмаровиння, могли розгледіти на його обличчі фірмову усмішку філософа.
Проїхавши так з годину, чоловік помітив попереду якийсь мікроавтобус, що чатував на узбіччі з вимкненими габаритами. Мабуть водій ліг відпочити, – майнула думка. – Дарма він не ввімкнув хоча б стоянкові вогні, – долучилась до неї друга. – Десь я бачив цього буса! – несподівано посіяла сумніви третя. Раптом його увагу привернули миколаївські номери. Ще раз кинувши погляд на Mercedes Vito кольору металік сріблястий, Андрій пригадав, що бачив схожий мінівен учора на виїзді з Кривого Рогу. Так, саме такий неспішно їхав за Сержем, коли той забарився на перехресті і спішив догнати його, – виринуло з глибини пам‘яті. А ще водій такого ж бусика запитував дорогу на Софіївку, коли вони потім відпочивали під копицею. Тоді йому здалося, що то одне і те ж авто, водій якого заблукав.
Коли Андрій оминав загадковий Vito, його водійські дверцята несподівано відчинилися і з середини пролунало – Може підвезти? Не збавляючи швидкості, він мовчки проїхав мимо, але нехороші відчуття тільки посилились. При цьому складалося враження, що він уже десь чув цей голос. Заспокойся, на фоні перевтоми у тебе починаються галюцинації, – звернувся він подумки сам до себе. – Та воно й не дивно, такого фізичного і емоційного напруження протягом останніх десятка років у нього не було, – погодився знову сам з собою.
Від подальших роздумів Андрія відволік той же загадковий мінівен, який на невисокій швидкості обігнав його і зупинився за сотню метрів відразу ж за пологим правим поворотом. Так, пригоди не скінчилися, – подумав він зупинившись і, діставши із наплічника свого менш старого дванадцятизарядного друга на ім‘я «Форт», положив його до кишені спортивних штанів. Оскільки по обидва боки дороги лежали зорані поля і шанс сховатися в рідких придорожніх кущах був мінімальним, а змагатися в швидкості з авто в цій ситуації було б повним безглуздям, Андрій вирішив не уникати зустрічі. Тому не став сідати в сідло, а неспішно пішов уперед, взявши велосипед у ліву руку. Праву він лишив вільною, щоб мати можливість, у разі необхідності, вчасно потиснути руків‘я молодшого друга.
Коли до буса залишалося кілька метрів, дверцята водія раптом відчинились і на дорогу вийшов чоловік спортивної статури, в новенькому тренувальному костюмі і кросівках. Верхня частина його обличчя ховалась у тіні полотняного капелюха, доволі масивне підборіддя від якого відділяли нахабно-рижі вуса. За долі секунди у Андрія перед очима чомусь промайнули і ланцюгова петля на шиї після випускного, і свинцева злива над Салангом, і криваві світанки Кандагару, і дерево в центрі Кабулу.
І тільки? – з певним сарказмом подумав старий шукач пригод, зупиняючись за пару кроків. – Ні, не розслабляйся, решта в салоні, – намагався тримати себе в тонусі він, а права рука уже було потяглася до кишені штанів. Раптом позаду, із-за повороту, на великій швидкості вискочило легкове авто. Коли світло його фар упало на обличчя незнайомця, Андрій ледве не випустив з руки свого велосипеда – назустріч йому, сяючи усіма трьома десятками зубів, наближався Ярослав. Таких сюрпризів долі за останній час і пригадати важко, – знову мелькнуло в голові у Андрія. Схрестивши погляди, обидва кілька секунд стояли мовчки, а потім міцно обнялися. Єдиним свідком цієї, здавалось, несподіваної зустрічі став велосипед, який сумно відпочивав на околиці асфальту, відтоді як Андрій все-таки випустив його із рук, обійнявши товариша.
– Ну, привіт, чортяко везучий! – радісно, але з якимось незрозумілим підтекстом, вигукнув Ярослав, плескаючи друга по спині.
– Пити щось є? – натомість тихо поцікавився Андрій, який ледве тримався на ногах.
– Звичайно! – схаменувся Ярослав і кинувся до салону авто за життєдайною вологою.
Напившись вволю і допомігши товаришеві завантажити велосипед прямо до салону, Андрій скинув наплічника і з неймовірним задоволенням примостився поряд з водійським сидінням. Через кілька секунд він відпустив свої бажання і його сонні очі сховалися за оксамитовими фіранками, а незабаром, в складі справжньої команди, він мчав у південному напрямку.
Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Однак тут варто дещо повернутися назад, аби коротко змалювати причини цієї, на перший погляд несподіваної, зустрічі.
* * *
Стосовно парі Ярослав був у темі від самого початку, оскільки саме він на прохання Андрія організував золотий перстень з діамантом і експертний висновок. Гарантією повернення коштовності був єдиний підходящий актив – власний будинок останнього, а тому він не став покладатися на волю випадку. Знаючи загальний план гонки, Ярослав вирішив інкогніто підстрахувати товариша на випадок якогось неприємного сюрпризу з боку молодого суперника чи його оточення. Для здійснення задуманого йому довелося також терміново позичати підходящий транспортний засіб, купувати нове вбрання і навіть зі старої жінчиної перуки самотужки майструвати вуса.
Наступного ранку він завчасно прибув до місця зустрічі, непомітно оглянув прилеглі вулиці, двічі об‘їхав навкруг парку, потайки пробігся поміж дерев вздовж його головної алеї і, не виявивши нічого підозрілого, зайняв зручну для спостереження позицію за сотню метрів від центрального входу. З урахуванням своєї професії і досвіду роботи, це для нього не склало великих зусиль. Весь подальший супровід проходив штатно аж до другого привалу, де Андрій не зміг упізнав його у водієві мікроавтобуса, що нібито збився з дороги.
Але найцікавіше почалося далі, коли стемніло. Поступово відставши від провідника, Серж скористався темрявою і звернув на польову дорогу, що вела до якоїсь закинутої будівлі. Оскільки блимавка велосипеда Андрія уже заховалася за поворотом і той не міг бачити цього маневру суперника, Ярослав залишив авто на трасі, а сам побіг за байкером у темряву.
Біля входу до старої ферми він помітив велобайк молодика, а всередині – відблиски ліхтаря. Обережно зайшовши з іншого боку, через один із віконних отворів Ярослав розгледів силует людини, що схилилася над великою купою каміння в глибині приміщення. Несподівано до нього долинув голосний зойк і якісь звуки, схожі на падіння якогось масивного предмету. Майже одночасно з тим світло ліхтаря згасло. Почулася добірна лайка російською, яка поступово стала віддалятися в напрямку велосипеда. За кілька хвилин він помітив червоний веломаячок, що рухався уже в сторону траси. Переконавшись у тому, що Серж повернув за Андрієм, Ярослав поспішив до купи каміння і увімкнув ліхтарик свого телефону, а з‘ясувавши причину зупинки байкера, подався до мінівена для продовження супроводу. Його підозри справдились – суперник Андрія вирішив не залишати тому жодного шансу.
Обігнавши Сержа, що рухався в повній темряві, ризикуючи потрапити під колеса попутного авто, Ярослав поїхав далі і невдовзі побачив попереду червону блискітку Андрієвого велосипеда, який той поволі котив узбіччям. Але він не став зупинятися аби не викликати жодної підозри і дати можливість кожному учаснику цієї п‘єси довести свою партію до її завершення.
Як показав розвиток подальших подій, це йому вдалося якнайкраще.
* * *
За кілька хвилин після несподіваної для гонщика зустрічі він уже міцно спав, схиливши голову на груди, на передньому сидінні мінівена, поряд з водієм, який з піднесеним настроєм гнав авто у напрямі Миколаєва. Ярослав пообіцяв повернути машину власникові якомога швидше і звичці «тримати своє слово» зраджувати не збирався.
З першими променями сонця Андрій звично розплющив очі. Три години забуття для нього пролетіли як одна мить і тепер, дещо відпочивши та прийшовши до тями, він першим ділом привітався з товаришем.
– Спасибі, друже, – із вдячністю в голосі і щирою посмішкою на обличчі промовив він, – а то я і до вечора мабуть би не дістався додому.
– Як парі? – натомість запитав Ярослав, однією рукою здираючи нарешті бутафорські вуса, і теж усміхнувся.
– Виграв, – коротко відповів Андрій і його посмішка тихенько сховалась десь глибоко у посивілих вусах.
– А виграш? – не вгавав друг.
Андрій непомітно дістав з кишені перстень, одягнув його на середній палець правиці, після чого мовчки показав кулак товаришеві, а потім зняв коштовність і простягнув йому зі словом «спасибі».
– На жаль, а може і на щастя, це все, – якось задумливо завершив поволі він.
– А що б ти робив, якби зараз прямо на дорозі знайшов сотню тонн зелені? – несподівано запитав Ярослав.
– Розділив би їх з тобою, – не роздумуючи, щиро посміхнувся другові Андрій.
– Тоді відкрий бардачок і зроби це! – майже вигукнув той і така ж щира посмішка засяяла на його обличчі.
Далеко попереду, біля самого виднокола, показались обриси рідного міста. Їх чекав новий день, нові справи і нові пригоди.
травень 2021
ID:
914280
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.05.2021 13:33:38
© дата внесення змiн: 04.07.2021 14:08:08
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
