Я завше любила мати рацію.
І обходила деградацію шляхами всіма можливими,
І скандувала про інформацію,
що люди повинні бути щасливими.
Я завше любила бути першою.
І часто це в мене добре вдавалося,
Коли прикидалася зовсім довершеною,
Аби у всіх сумніви розліталися,
Наче останні осінні ластівки
Втікають від холоду лютого,
Що перемоги не задарма дісталися,
А ключик до успіху здобутого –
Тільки праця щоденна… Ну, і трохи везіння.
Зрештою, я вже завше готова до потрясіння,
Пустих звинувачень, прокльонів, ненависті,
Недоречних передбачень та безпардонної людської цікавості.
Я завше хотіла сподобатись,
Бути поміченою й почутою,
Вміти думку висловлювати
І бути трохи більш розкутою.
Ще завше боялась спіткнутися,
Програти та помилитися,
Бо люди враз можуть перевзутися
І навіть допомогти тобі оступитися.
І завше лякалась неправильності,
Порушення законів і рамок,
Бо дотримувалась відповідальності
За самозбудований ґанок
Канонів, відмінниці, прикладу,
На якому хотілось зустріти світанок
Бунтарки, нахальності, критика.
Я завше жила ілюзіями.
І марила про якусь правду,
І майже конала в конвульсіях,
Доводячи приказку давню
Про чесність болючу та брехню гарну.
Я завше була справжньою
І завше – трохи фальшивою.
Без макіяжу, кажуть, – привабливою,
А з ним – вдавано вродливою,
Слабкою – з душею оголеною
І сильною – з кам‘яною маскою,
На людях – бездушною,
А вдома інколи – плаксою.
Я завше була безвідмовною.
І завше – дурною й наївною,
Бо коли бігала з допомогою,
Не помічала посмішки в‘їдливі.
Я завше була такою
І завше бувала різною.
Я завше була собою
І завше буду залізною.
