Як літо, ненароком, загубилося в суцвітті?
Ось гріло, дивувало теплим сонечком усіх,
Зненацька - жовті сутінки, жовто-гаряче світло,
А потім, незабаром, забіліє перший сніг...
Як листя посивіло..! над'яскравою красою,
Калейдоскопом барвів, ніби усмішка услід
Широколистих крон, які сумують за порою,
А проти них - і світ ввесь замарнів, зачах, поблід,
Змінився, постарів на рік, втомився дивувати.
Останній лиш акорд краси... Останній подих свій.
Ось сили набереться, ніби, та вкладеться спати,
Залишивши дерев самотніх крони, - своїх вій...
Затих садок, принишкли цвіркуни у надвечір'ї,
Лиш ми, горнувшись ковдрою, на ганку золотім.
Лиш філіжанки кави й лише тиша на подвір'ї,-
Осінньо-літня тиша зачаровує і дім.
І так спокійно, солодко та дещо гірко стало...
Чи кава, чи то жаль, що цього літа було мало..?