Зимовий цвіт спада повільно з неба,
Це не розрада для вразливої душі.
Була колись розрадить її спроба:
Посидіть просто так в нічній тиші.
Розкласти по поличках все прожите,
Із всього, що було, хороше віднайти.
Звичайно, й те, що дуже сумовите,
Душа тоді нап"ється вдосталь гіркоти.
Заглянула в вікно - уже світає,
Та спогадам моїм нема кінця.
Минуле в такій тиші воскресає,
Не треба посилать за ним гінця.
Душе моя! Пробач мене за ті гріхи,
Які колись, можливо, я зробила.
Та нелегкі пройшли з тобою ми шляхи,
Усе в житті ми порівно ділили...
.
Спогади тягнуть часто назад,
Коли наше життя давно прожите.
Та час рахує всі дні підряд,
Чи з щастям, чи сльозою вмите.
Гарно та зворушливо, дорога Надюшко! Творчого Вам натхнення та безліч щасливих подій!