Як лагідна, зворушлива надія
Твоє сердéнько любо укрива,
Що здійсняться бажання, кожна мрія,
Відверто ти повір в її дива.
Адже вона, крадучись прямо в душу,
Її чарівно, ніжно окриля,
Щоб ти подався з гордим гуком «Рушу!»
До цілі, що видніє вже здаля;
До цілі, кóтра перешкод не знає,
До цілі усього твого життя,
Що дбало серденько твоє плекає
З надією, що втілить майбуття;
З надією, що полум’ям незгасним
В твоїй душі бурхливо пломенить,
Невимушено дотиком прекрасним
Лоскоче думи й почуття щомить.
Голублячи їх щиро і тендітно,
В них силу неосяжну розкрива,
Ту силу, що, хоча і непомітно,
Та все ж енергією напува;
Енергією поїть їх постійно,
Щоб мали гідний той орієнтир,
Що з вірою, обачно та граційно
Провадить їх в життя чарівний вир;
У вир життя, який коловоротом
В незвідане несеться майбуття
Твоє із кожним долі поворотом,
Звідкіль уже не буде вороття;
Звідкіль ніколи вже не повернутись,
Лишивши у минулому усе,
Із чим колись доводилось зіткнутись,
В надії ‒ доля краще принесе.
Євген Ковальчук, 16. 01. 2019
