Війна
Весна прийшла не так, як завжди,
Така холодна і чужа.
Здригнулось серце від гіркої правди,
Що я у тебе не одна.
Та, друга, жінка з чорними очима,
Завжди печальна і сумна.
В її обіймах ти не будеш щасливий,
Та, друга, на ім’я війна.
Вона, без жалю, назавжди забрала,
Мої замріяні світи.
Немов змії лихої невблаганне жало
Уп’ялося у груди молоді.
Твої уста незацілованії мною,
І очі, як волошки голубі.
Гарячий подих тих ночей з тобою,
Тепер відчую я лише ві сні.
Чому війна жіноче має ім’я,
Не давши жодного життя.
Чужому вщент вирубує коріння,
Кидаючи у прірву забуття.
Так гірко, боляче несамовито,
Що не приго́рну до грудей.
Кохання нашого чарівні квіти,
Вже ненароджених дітей.
Що зостало́сь мені на цьому світі?
Захований за пеленою сліз,
В алеї тихій, серед лісу розмаїття,
Граніту чорний обеліск.
І тільки спогади, мов сонця промінь,
Розтоплять кригу на душі.
Тендітним первоцвітом на осонні,
Ти оживеш у цім вірші.
