Лежить собі камінь на довгій дорозі.
Усякий той камінь минає.
Лежить він у спеку, також при морозі,
Адже почуттів він не має.
Йому не страшні ні густі снігопади,
Ні промені сонця пекучі,
Ні зливи, ні грози, ні пройдені гради,
Ні вітер, що віє із кручі.
Відколи лежить там, ніхто і не знає,
Ні скільки він буде лежати.
Можливо, йому уже й ліку не має.
Ніхто це не може сказати.
Лиш відає небо блакитне й безкрає,
Яке непорушно звисає
Над каменем. Також земля теє знає,
Де камінь цей вік коротає.
Одначе вони, як і він, всі безликі.
Тому і рота бо не мають,
Одначе вони, як і він, без’язикі.
Тому нам не розповідають.
Але якби усі вони обличчя мали
Й людські роти із язиками,
Якби умить вони усі живими стали,
До нас би мовили словами,
Тоді вони могли б багато повіда́ти,
Звідкіль той камінь і для чого.
Історію по нім могли б нам розказати,
Можливо, навіть світу всього,
А може, всесвіту, що без початку й краю,
Якщо із космосу той камінь.
Коли і де початок стрінув він, не знаю
Й коли зустріне він свій áмінь.
Євген Ковальчук, 18. 11. 2019
