Я у вологому бреду серпанку,
Мокрію, від холодної роси…
Бадьорішаю від такого ранку,
Від дотику натури, від краси…
Якісь цим генерую сили нові,
Якесь оновлення, що раз нове,
Ніби з природою у змові,
Ніби торкаю «мертве і живе»…
Вона на ніч кидала карти,
Чи я не чорт, а раптом роги,
А я її: - воно того не варте
І ніжно брав за пухлі ноги…
Валялись карти на підлозі,
Пристрасті нарікали хаос,
А я злітав і падав у знемозі,
Коли вона оголена торкалась…
Я у вологому бреду серпанку,
Мокрію, від холодної роси…
- Ой, Йванку, Йванку, Йванку,..
Її звабливі чую голоси…
