Таємниці Старезного лісу, знайомство з Кабасем, Зайцюником, Їжакевичем та Білкусею
- З тих пір я до хатинки ні-ні, поки малим був! Звісно хотілось туди потрапити, та ніяк не вдавалося більше віднайти той шлях.
- А чому ж ти заснув? – спитали крученята.
- Бо в тій стіні, що до мене ближче були сонні корінці. Я спав та все чув, що говорила бабця-знахарка. Додому я потрапив завдяки пані Совусі Мудрагелії. Вона завжди уважна, усіх помічає, бо вчителька. Мій сонний ніс стирчав з блакитної гілки ялини. Вона й згадала, що цього допитливого дзьобика вже бачила в себе в лісі. Аякже, тато з мамою недавно водили мене до Лісової академії, щоб записати на наступну весну до школи. Тож пані Совуха й передала мене сонного спантеличеним батькам, які в пошуках дитини облітали мало не увесь ліс.
Сонечко скотилось величезною червоною тарілкою за обрій. Надійшов лагідний, духмяний вечір. Різна лісова й степова дрібнота готувалась до сну, та тільки цвіркуни і крученята ніяк не влягались.
Цвіркуни такими були від народження: вислухають уважно все-все за цілісінький день: новини, плітки про лісових та степових жителів, а потім, як ті сороки тріскотять всеньку нічку – обговорюють і сперечаються чи так воно було? Смішні! Виходить хор, що ніби співає одну довгу історію-пісню.
Отже, хто не знав, що коїлось вдень міг слухати про все вночі. Та таких було мало: сови, нічні метелики, змії, кажани, світлячки і ще невеличка жменька інших…
Але їм то зовсім не цікаво вслухатися, що й де, коли трапилося з жителями лісу, степу, бо самі вдень солодко сплять.
Крученята почистили дзьобики солодкою м’ятною пастою, і замість того, щоб влягтись у своєму затишному гніхдечку усі як один змовницьки переглянулись, і голосно промовили:»Карль –лу-лусь!». Людською мовою це означало: »Дідусь!». Як ви гадаєте, що ж ці хитруни придумали? Підійдімо ближе, послухаймо!
Ось вони вже на дідусевій гілці. Старий саме хотів зручненько вмостити голову під крило, як він любив, і вже навіть заплющив одне око. Від несподіванки він мало не звалився з гілки.
- Ох бешкетники, налякали старого! Чому це вам не спиться, мало пригод на сьогодні? – запитав дідусь.
- Не заснемо, дідусику, ніяк не заснемо! Нам вкрай кортить дізнатися, чи ще літав колись ти до Старезного лісу, і розкажи про своїх друзів, як познайомився з ними, де вони зараз?
- Диви, як уважно слухали! І кого ж це ви мені нагадуєте? Буде з вас толк! – заусміхався дідусь крук, кахикнув по-старечому, обперся крилами об гілку, а поряд, по обидва боки біля нього вмостились крученята-онученята, заглядаючи в його чорні, як ніч, мудрі очі. Та коли дідусь почав розповідати – очі світлішали і молодшали. Малі аж пороззявляли дзьобики від подиву! Всі мої друзі теж старенькі і мають таких милих, допитливих онученят.
- Овва! А чому це ми досі не знайомі з ними? – здивувались пташенята.
- Бо живуть вони у тому Старезному лісі-заповіднику вже тепер… Тому онученята Білкусі, Зайцюника, Кабася та Їжакевича не вибігають і не йдуть нікуди з нього – бережуть! Інакше ліс загине.
- Але ж ми можемо злітати до них у гості, от тільки нехай дідусик все розповість про своїх друзів, то й нам легко буде знайти їх онучків – подумали крученята.
- Кажи, кажи вже далі, дідусюню, нам дуже цікаво!
- Слухайте… Наступного дня я прокинувся у своєму гніздечку радий-радісінький, що залишився крученям, а не якимось там корінчиком, а ще сповнений сил і енергії до нових пригод! Поки зробив перелітну зарядку, поснідав, трохи повчився, бо треба ж на наступну весну знати напам’ять всі звуки «Лісової абетки»(дав обіцянку мамі з татом ).Не забувайте, що школярик – це відповідальність! Ще довелось запевнити батьків, що до Старого або ж Сивого( так називали цей ліс старші) не літатиму! Але тут я обіцянки не дотримався – випалив нерозбірливо неправду… Думав, якщо нерозбірливо і швидко обіцяти те, чого не будеш виконувати, то й можна не виконувати. Цікавість – моє все! Сонечко гуляло високо в небі. Перший літній день. Я розлітався не на жарт! Метелики, квіти, пташечки, комашки, тітонька змія вигрівалась зі своїми дітками на скелі, блискучі спинки знайомих рибок у сріблясто-блакитній річці… Я знов підлітав до Старезного лісу. І вже мріяв, як тихенько засяду десь поблизу чарівного будиночка. Не засну нізащо! Тепер бачитиму і чутиму все, що робитиме і говоритиме Корінчиха. А потім –непомітно швиденько додому! Скільки тут… Треба порахувати помахи крилець, щоб наступного разу не забаритись додому. Так я собі мріяв і планував, підлітаючи до лісу. І зовсім не так все вийшло – не так зовсім! Залетів я в ліс, і геть розгубився: незнайомі дерева, стежки, геть не так, як тоді, коли я вчора пролітав. Шукав я, шукав-літав, ані галявини, ані будиночка. Зморився. Жарко. Їсти схотів, а ще більше – пити. Посидів на гілці височезної, але такої пухнастої сосни, а тоді спустився донизу. Може, хоч струмочок чи калюжку знайду й нап’юся. Вчора ж був он який дощ! А ліс густющий! Дерева один біля одного, як стовпці біля будиночка, тільки високі. Внизу було якось темно, сонце сяяло нагорі.
А тут на землі, що була ніби перемішана з піском та глиною – волого і парко. Тому, коли я спустився не помітив, що не сам. Стрибаю- стрибаю у пошуках хоч краплини води, уважно дивлюсь перед собою. Бачу, білий красень-гриб, а на ньому озерце води! Бігом лечу до нього. І тут у мене з-під носа гриб втікає! Що це – магія?
- Магія, магія! – повторили малі.
- Ні… То була Білкуся – найрудіша білочка з усіх білочок, яких я бачив, з найкрасивішими у світі очима і довгим розпушеним хвостиком. Мить – і вона тримає красеня-гриба у своїх ніжних лапках-рученятах. Зізнаюсь, забув я, що й пити хочу! Мабуть кумедний вигляд мав з роззявленим дзьобом і витріщеними очима від такої несподіванки. Білочка так дзвінко розсміялась, аж луна лісом пішла. Так сміялась, що впала на свого пухнастика-хвостика і випустила додолу гриба.
- Чого регочеш? – запитав трішки ображеним голосом.
- Кумедний ти, як отак дивишся – відповіла Білкуся. Так ми познайомились і відразу здружилися. Через 10 хвилин білочка майже все про мене знала. І ми пішли шукати воду. Бо моя нова подружка жила в іншому кінці лісу, і теж любила, як я мандрувати. Ох і швидка вона у всьому: словах, рухах, діях –думках, і дуже розумна! Дівчата у цьому віці завжди розумніші за хлопців.
ID:
1002381
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 05.01.2024 22:21:17
© дата внесення змiн: 05.01.2024 22:21:17
автор: fialka@
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую! 
