Омріяний хвилею човен на самоті осиротілий єси лежить.
Він зігріває боками пісочок йому до моря ще б трішечки.
Занурилися весла його у припливи, вночі линуть назад.
Жбурляють кісточки до гори риби, куштуючи дуба* хазяїна.
Здіймається гра вітерцю і вітрила, в дірках неначе од куль.
І небо пречисте блакитне посміхається баркаса* мерцю.
Начебто помоляться за душу його бідолахи закляклі краби.
Наче потонула цілком у жовтому березі скринька зі скарбом.
А десь трохи позаду тропічні дерева в сутінках шумлять.
Хтозна коли прибило цього мандрівника невдаху до острівця?
І життя бурлить плинно усюди крім тіла полеглого гребця...
Зненацька виглянула із лісу мавпочка й тут же і втекла.
Яка мабуть ідилія та скоїться у полум'ї цятками щоночі.
І біля кромки лазурних вод запанує танок шаманський чорний...
І може не побачать жерці сивий байдак* і його таємничу долю?
А може і взивають до повернення в цей світ його господаря?
Ніхто того не знає. Ніхто і не почує мого оповідання глас.
Лишень я і є той кого спомина вічне зілля човна в снах.
*Дуб, баркас, байдак - човен.
