Йду по снігах по непрогорнутих дорогах ,
несу « вечерю» я по родичах своїх.
У мене сумка вся в мереживі й в узорах,
а в ній гостинці – тож пускайте на поріг!
Люті морози , що скрипить аж під ногами,
і ці сніги , що замели мої стежки,
не заважають осипати всіх дарами
несу цукерки , горіхи й пиріжки….
Через поля в друге село під скрип морозу,
вітрів троянда не захопить у кільце,
зустрічний вітер обмерзання збільшить дозу,
та ще й сніжинки навскоси в моє лице…
Я з спозаранку в темінь ночі в завірюху,
у ближні села проложив глибокий слід,
в старі хати в яких снігами вкрило стріху
і візерунки на шибках малює лід .
Мене так радо зустрічали в кожній хаті,
давали «рубель» , а чи просто мідяки,
і не багатший я в кінці чим був на старті,
міняли мамині лиш часто пиріжки.
Я пізно вечері зігріюсь в теплім ліжку
присниться сон , що втік з полону , вже не раб,
та ще й з мішечком у якому вперемішку,
пахучі яблука , горіхи – цілий скарб!
А королева дуже гнівалась , кричала….
Та що керує і морозом і теплом,
а потім якось посміхнулася лукава,
ох мабуть буде… Цей хлопчак мандрівником.
24.01.2009 р.
Оценка поэта: 5 А это стихотворение мне почему-то напомнило, как мы в Восточной Украине народный Вертеп организовывали. Так же ходили, путешествовали по одному селе...
Олексій Тичко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А це згадка про мої походеньки , все правда без прикрас , тільки що риму наложив.
